Дух джунглів

Ед стрепенувся, як бойовий кінь, що застоявся в стайні. Я вже знаю, що він хоче сказати, тому скажу перша:

— Ми туди не підемо.

Але я вже знаю, що підемо. Я розумію, що вдруге покинути їх буде… якось негарно. Власне, ще кілька днів тому мені б це й на думку не спало, та щось змінилося. Мабуть, благородні порухи — така собі лихоманка, це я від Еда заразилася, не інакше.

— Це божевілля.

Але мої слова нічого не змінять. Світ знову робиться чітким до нестями, запахи та звуки навалюються на мене. Чорт, ну й не щастить! Ми підемо туди, нас неодмінно помітять, упіймають і вб"ють. Та навіть якщо припустити, що ми знайдемо тих невдах, що з того? Навіть якщо припустити, що нам поталанить витягти їх звідти, мені зовсім не хочеться продиратися джунглями в товаристві Брекстонів і Гікслі. Ми повернулися туди, звідки й починали. Либонь, від долі не втечеш. Але з мене досить неймовірних припущень. Ми туди не підемо, бо це буде самогубством.

— Як собі хочете, а я туди не піду. Це дурниця. Луїсе, послухай мене. Той будинок охороняють, я впевнена, і набагато краще, ніж Білий дім. Крім того, звідки б індіанці мали точну інформацію? Ні, я хочу, щоб ми просто зараз пішли геть.

— Маєш рацію, Торі. — Луїс підводиться й бере свій наплічник. — Та проблема в тому, що ми повинні туди йти. Хіба ти не розумієш?

Я розумію. Здається, мене відвідала така неприємна гостя, як совість. Не знаю, кому я цим завдячую, але я з нею боротимусь. Совість для мене — просто рудимент, на кшталт апендикса.

— Нас упіймають і в кращому разі повбивають.

— Ні. Ми будемо обережні. — Ед зазирає мені в обличчя. — Ми вже один раз покинули їх, ми не можемо…

— Можемо, ще й як! Ви що, блекоти наїлися? Чого ми туди поліземо? Там повно охорони, камер стеження, нас неодмінно помітять. Ми не знаємо розташування кімнат, ми навіть не знаємо, де їх тримають! Та чи вони ще там, хтозна. Ви пропонуєте мені йти туди за таких умов? То йдіть самі, тільки залиште мені харчі — вам вони більше не знадобляться.

Обидва мовчки дивляться на мене. Ні, хлопці, я в такі ігри не граю. Я сідаю на камінь і вдаю, що мені байдуже. Я не піду туди. Я чітко знаю, що це буде помилкою, виправити яку ми не зможемо. Невже вони не розуміють?

— Добре, ти маєш рацію. — Луїс скидає мені до ніг свій наплічник. — Зрештою, почекаєш нас тут. Ходімо, Еде.

— Ходімо. Зачекай нас тут, Торі. Тільки не їж усіх консервів, живіт заболить.

— Турбуйся власним животом, ідіоте. Ви навіжені, обидва.

Вони йдуть, а я залишаюсь. Мені скоро стане самотньо і страшно, тому я одразу наступаю собі на горло — байдуже, я ж так і планувала, йти самій набагато безпечніше, а з цими двома я повсякчас потрапляю в халепу. Урвища, привиди, землетруси, стрілянина… Незабаром ніч, і я мушу десь знайти собі прихисток.

Я дістаю театральний бінокль. Я завжди маю його при собі, хоч він маленький, та хтозна, де може придатися. І от, нарешті, знадобився. Цікаво, де ті двоє йолопів? Наче й години не минуло, як пішли, а от уже не видно. Ага, ось!

Вони спокійнісінько сидять за великим каменем, Луїс теж дивиться в бінокль. Благородні лицарі Круглого столу! Едове божевілля заразне, як вітрянка. От нащо я сиджу тут? Адже маю йти! Уже спадають сутінки — тут, трохи вище над рівнем моря, сутінки є, але короткі. Що вони там розглядають? Звичайно, це розумно — придивитися до місцевості, якщо взагалі можна назвати розумним іти просто до рук тому, хто тільки цього й прагне.

Хтось торкається мого плеча, я рвучко озираюся. Чорт, не можна так лякати людей! Це великий ягуар. Але я його не боюсь, а просто гладжу його хижу голову. Він зі мною однієї крові…

— Бачиш, які йолопи! Покинули мене саму.