Дух джунглів

— Хтозна, хтозна… І звідки маєте такі гарні татуювання?

— Подарунок тутешніх друзів.

У його посмішці ховаються ікла великого кота. Ще трохи — і Брекстон пошкодує, що таким цікавим вродився. Та старий має голову на в"язах, тож закриває небезпечну тему.

Гадаю, нам час іти. Як тільки забовваніє якийсь натяк на цивілізацію, наші шляхи розійдуться. Ми з Едом і Луїсом десь пересидимо й накиваємо п"ятами з цієї негостинної країни. Десь має знайтися для нас місце. Може, знову повернемося сюди, бо цей ліс буде кликати нас ночами. Якось воно владнається.

— Я не знаю, як ви, та мені здається, нам слід триматися разом. — Брекстон хильнув із баклажки, вода потрапила йому за комір. — Чорт, до цього треба звикнути. Так от: той, хто все це нам улаштував, не заспокоїться, доки не доведе всього до логічного завершення. Я маю деяку вагу, в мене є кілька впливових знайомих, тож я зроблю все, аби було проведено всебічне розслідування цього прикрого інциденту.

Він говорить як бюрократ, це звучить фальшиво й недоречно.

— Прикрого інциденту — це так ви називаєте все те, що сталося? — Джейк аж підскочив. — Я гадаю, ви або не розумієте, або маєте нас за ідіотів. Ми не ваші підлеглі, Френку.

— Містере Гікслі, попрошу вас не…

— Годі, — кажу я. — Припиніть колотнечу. Вас чути хтозна-куди.

— Як ви можете бути такою спокійною! Ви ж убили в тому будинку всіх, кого могли!

— А ви хотіли б, Меріон, аби вони вбили нас?

— Вони, може, й не збиралися…

— Еге. Просто невинні хлопчики запропонували вам свою гостинність, прип"явши до пасків іграшкову зброю. А погана, злостива й зіпсована іноземка вбила їх — просто так, ні за цапову душу. Господи, Меріон, не починайте цієї пісні. Я нею сита, далі нікуди.

— Але ж вони не заподіяли нам нічого!

— Вам — ні, а от Луїсові… А ви, Меріон, були просто неперевершені: «Вона тут! Хапайте її!» Майте на увазі, вас убили б одразу, а от нам із Керрі спочатку довелось би розсувати ноги. Мені цього зовсім не хотілося.

— Авжеж, люба. Ви й так перевтомлені — двоє таких здорових чоловіків, ще б пак…

Ляпас прозвучав, як постріл. То Керрі. Старий Брекстон навчив її цього, а може, то вона його навчила. Щока Меріон зайнялася вогнем.

— Якщо ти ще розкриєш свою огидну пащу, я тебе придушу, стара потворо, — голос Керрі високий і дзвінкий. — Не смій мене смикати, Френку! Досить із мене цього лайна, второпав? Ці люди врятували наші життя, а ви сидите тут і судите їх, називаєте вбивцями. Ви сто разів зрадили їх, така ваша вдячність за порятунок? То гайда, вперед, самостійно! Чого ви вчепилися до них? Ідіть самі і дбайте про себе, я подивлюсь, куди ви зайдете.

— Керрі!

— Усе, Френку, набридло.