Дух джунглів

— Звичайно! Вона ж мені сказала. І ще спитала, як здоров"я Гізера. Це наш собака. Я спочатку не збиралася їхати, — Кейт, зрештою, сама винна, — але потім подумала: вона моя дочка, я повинна…

— Он як. І чому саме цей літак?

— Бо наш зламався, а квитків не було! Тільки на цей рейс.

— Господи Боже! Що це все означає?!

До Брекстона дійшло. Скоро дійде до інших. Хтось заманив нас усіх сюди. Саме нас, саме на цей літак. Хтось отруїв пілотів. Або зламав бортовий комп"ютер. І ми впали тут. Звідки вони знали, що ми не загинемо? Не знали, але тримали напоготові сміттярів. От тільки ми з Едом сплутали їм карти. Убивати нас треба було всіх одночасно — або нікого. Бо якщо залишаться свідки, весь план летить шкереберть. Мабуть, стюардеса таки сама вдарилась головою. От бідолаха!

Я можу зрозуміти тих, хто хотів позбутися Меріон та Брекстона, — вони нажили собі чимало ворогів, з усього видно. Керрі та Джейк — так, за компанію, ліс рубають — тріски летять. Ну, Ед — хтозна, хто там зазіхає на його спадщину. А от кому завадила я? Багато років я не мала жодного стосунку до цивілізації. Я писала листи тітці Розі і мандрувала світовими нетрями, ніде надовго не затримуючись. Начебто й ворогів не маю, а от бач! Занадто складний план, аби просто прибрати кількох набридлих родичів. Ні, тут щось інше. Але що?

— Хто має якісь припущення, прошу висловлюватись.

Мовчанка тим гнітючіша, що навколо співають джунглі — на різні голоси, та ця пісня звучить у моїй душі. І мені здається таким дрібним те, що сталося, бо цей ліс — мій храм, і я не хочу йти звідси. Я залишуся тут, під оцим каменем, де ми розташувалися на відпочинок. Я гратиму з великими котами, плестиму вінки з орхідей, а потім, по смерті, блукатиму нетрями в тілі Сонячного Кота, а моє тіло проросте до сонця гінким деревом. I голос Та-Іньї вже не кликатиме мене ночами, бо ми будемо разом.

— А ви як думаєте, міс Величко?

О, манери Брекстона дещо поліпшились! Це прогрес.

— Гадаю, нас усіх хтось замовив. Або замовили різні люди тому самому кілерові. І той, аби не мозолитися з кожним окремо, вирішив одним рипом заладнати справу. Та трохи не вийшло. А може, це просто грандіозний збіг обставин — таке теж іноді трапляється.

— Слушно. — Брекстон посміхається. — До речі, ви так і не представили нам свого супутника.

Господи, тільки не це. Я, чорт забирай, зовсім не запам"ятала оте довжелезне ім"я, що має Луїс. Якщо я помилюся, він іще образиться. А що тут ображатися? Я впевнена, що священик під час церемонії хрещення читав його зі шпаргалки, та й сам Луїс довгенько вчив його напам"ять. Але…

— Мене звати Луїс Рауль Алехандро Міґель Ісидор Естебан Домінґес. Можна просто — сеньор Домінґес.

— Он як! Іспанець? — от Меріон, клята снобка!

— Ну, хто з нас тепер іспанець? Минули століття, за цей час у кожній родині всяке траплялось — одружувалися з індіанками, креолками… яка різниця? Уважається, що іспанець, але мені як ученому хочеться визначеності, а фактом є те, що навіть у родинах, які пишаються чистотою генеалогічного дерева, трапляються… несподівані паростки, так би мовити.

— Он як? — Меріон закопилила губу. — І що ви тут робите?

— Те саме, що й ви — відпочиваю. — Луїс сміється. — А взагалі я викладаю етнографію в Національному університеті. А тут у творчій відпустці, шукав сліди інкських міст.

— Знайшли? — Брекстон дивиться на мій браслет, як муха на повидло.

— Ні. Але надибав собі друзів. — Луїс так щиро посміхається, так ніжно притискає мене до себе, що мені хочеться йому повірити. — А це, погодьтесь, краще, ніж старі руїни.