Дух джунглів

— Ти навідаєшся?

— Так. — Щось негаразд, але що? — Розо, щось трапилось?

— Ні, просто я чекала, що ти подзвониш раніше, я хвилювалась… Гарольд переказує тобі вітання.

— Дякую. Я приїду, чекай.

Щось трапилось. Ми не згадували про Гарольда вже гай-гай скільки років. Чому вона говорить про нього? Може, вона хвора?

Таксі летить вулицями. Ось знайома вулиця, великий будинок. Стара Левін лишила його нам — ми дізналися про це надто пізно і нічого вже не змогли виправити. Тітка Роза мусить бути тут. Вона завжди тут, вона любить цей будинок.

— Розо!

Мій голос відлунює в просторому холі. Я біжу сходами нагору. Розина спальня там, де й була. Навіть отримавши у володіння цей будинок, вона не поміняла спальні. Так само, як і я. Чому тут порожньо?

Вона лежить у ліжку. Чому? Адже зараз день! Вона ніколи не любила залежуватись. Біля вікна стоїть якийсь чоловік, та мені до нього байдуже.

— Розо!

— Ти таки прийшла… Я знала, що ти прийдеш.

Вона бліда й виснажена. Мабуть, довго хворіє, я помічаю деякі характерні ознаки, та не хочу вірити.

— Розо, що з тобою?

— Нічого, це минеться. Іди до мене, люба.

Я притуляюсь до неї, її руки так знайомо пестять мене, перебирають волосся… Як я скучила! І як я могла так довго не приїздити, егоїстка чортова?! Що з нею таке?

— З тобою трапилося щось погане, Віко?

— Мабуть, так, — цей чоловік біля вікна заважає мені, я хочу, щоб він пішов. — Ви лікар? Ми можемо поговорити з нею наодинці?

Він вражено дивиться на мене. Чого витріщився? Він літній, високий і кремезний, трохи лисуватий. Де я могла бачити його?

— Я так змінився?

Гарольд. Чорт забирай, це ж Гарольд, власною безсоромною персоною!