— Щось сталося?
Парубійко зазирає до машини, та нічого не бачить. Давай, відчини дверцята й залазь, розважимось.
— Волтере, що трапилося?
Він уже немолодий, та все одно не вельми обережний. Я посилаю його в нокаут, потім зриваю з себе бинти, перевдягаюся в чисте. Рана ще сочиться кров"ю, та це вже дрібниці. Тепер я можу йти. У тій машині є ще хтось, мені треба викурити його звідти. Я стрибаю на асфальт. Бейсболка водія закриває мені пів-обличчя. Може, він там не зорієнтується, а я тим часом…
— Що вам…
Нічого мені не треба. Усі хоробрі спецагенти зараз відпочинуть. От і добре, я його трохи посуну, а потім десь висаджу. Машина шугонула вперед. Я мушу знати, де перебуваю. Я мушу тікати від них. Я хочу назад, туди, де в зеленому вогкому присмеркові танцюють настирні сонячні промені. Я чужа тут, у цьому кам"яному мішку. Я скрізь чужа. А ще я маю подзвонити тітці Розі.
— Ви де, хлопці? Гей, прийом, де ви? — лунає голос із навушників.
Тутечки один, а решта залишились позаду. Укуси себе за вухо, Керстін Бартон.
— Хтось мене чує? Прийом.
Ну, я чую. Полегшало? Усе це просто смішно, дитячі ігри в солдатиків. Ти спритна, Керстін, та я спритніша.
Наразі я пізнаю краєвид. Це Квінс, чорт забирай, мені поталанило! Я можу дістатись до тітки Рози за годину. Цікаво, як там справи в моїх Сінчі?
— Торі Величко, ти найбільша ідіотка з усіх, кого я зустрічала.
Це знову лунає з навушників непритомного типа. Он як! Лається, зараза. Слабко віриться, що ти, кралечко, спілкувалася все життя виключно з геніями. Гадаю, ідіотів вистачало, а мене ти просто неправильно зрозуміла.
— Візьми навушники, чорт тебе забирай!
І не подумаю. Ще б чого! Ти мені не подобаєшся, та й говорити нема про що. Я поїду до тітки Рози.
— Торі, не дурій. Куди ти поїдеш у такому стані? — о, вже починається душевна розмова. — Ти не розумієш. Твоє життя в небезпеці, ти й сама не знаєш, у якій. Поговорімо. Візьми навушники, чортова кретинко!
Ну от. Ненадовго ж її вистачило. Отут я пригальмую й піду собі, а ти кричи, доки не луснеш. Цікаво, що вони роблять у Нью-Йорку? Давно я тут не була, та не впізнати Квінсу неможливо. Як і все інше в місті Великого Яблука. Іншого такого у світі немає. Я прожила тут кілька років. Усяке тоді траплялось, та тепер це не суттєво, бо я йду порожньою вулицею, незатишні розмальовані будинки закривають небо, а моя душа прагне спокою. Я втомилась і хочу помитися. І подзвонити.
— Розо, це я.
— Віко! Звідки ти дзвониш, люба?
— Я недалеко.