Дух джунглів

— А хто ще знає?

— Ніхто. Я працюю одна.

От і добре. Саме це я й хотіла знати. Джунглі навколо стають чіткими й пронизливими, пилинки ранять мій слух своїм шурхотінням. Де ти, Бартон? Я втомилася. Давай домовимось: я швиденько вб"ю тебе і піду скупаюся.

Вона вислизнула з-під сходів, та я знала, що вона там. Я чула стукіт її серця. Вона не боїться мене, та даремно. На її обличчі гуляє така собі посмішечка — гадаю, їй цікаво, на що я здатна. Нічого, крихітко, я зітру цю посмішку з твого обличчя. Бо мені не потрібен для цього ніж, як-от тобі. Він так повільно прорізає повітря — я бублика з"їсти можу за цей час. Ти рухаєшся надто повільно, Бартон, тому ти програєш. Пісня лунає у вухах — я знаю слова, тільки сказати наразі не можу.

Ніж увіходить у дерев"яну панель. Гадаю, стара Левін у труні перекинулась від такого блюзнірства. О, ще один?

Вони в тебе скоро скінчаться, тоді що ти робитимеш? Дивись, як треба!

Мої пальці входять у її тіло — та вона метка, тільки шкіру здерла. Що ж, спробуємо ще. Я пограюся з тобою, Бартон. Ти — моя мишка. От бачиш, тобі вже не хочеться посміхатися. Оціни — ось так, як тобі удар? Вставай, Бартон, так не цікаво.

Я схиляюсь над нею. Вона майже непритомна, та її ніж жалить мене. Не боляче, але образливо. Досить церигелій, я просто вирву тобі горло. Шкода, красива була дівчинка.

— Ні, Віко! Не роби цього!

Світ спинився, пригальмувавши надто різко. Мене хитнуло вперед, і я впала поруч зі своєю майбутньою жертвою. Тітка Роза має рацію. Не треба насмічувати в будинку.

— Розо, тобі не можна вставати.

— Можна.

Вона обережно спускається сходами, Гарольд притримує її. Ми з Керстін сидимо попід стіною й зализуємо рани. На спір, моя загоїться швидше.

— Якби я не знала, що це неможливо, я сказала б, що поруч із тобою — Тамара. — Роза втомлено сідає. — Але це неможливо.

— Хто така Тамара?

Ми питаємо це одночасно й перезираємось.

— Тамара? Віко, так звали твою матір.

Он як? Справді, десь там, у глибині душі, я знаю, що її так звали, та часу минуло задосить і спогади не дуже втішні, то й забути не гріх. Вона не дуже мною переймалася, та Тамара.

— Ось погляньте сюди, обидві.

Тітка Роза простягає мені фотографію, я байдужно дивлюся — ну, і що цікавого? Дві дівчини, сестри чи навіть близнючки, і що? Одна з них була моєю біологічною матір"ю.