Та Керстін поводиться дивно. Вона втупилась у фотографію, наче то щось надзвичайне. Що вона там побачила?
— А та, друга дівчина, праворуч? — Голос її трохи захрип: під час з"ясування стосунків я встигла добряче стиснути їй горло.
— То Ніна, її старша сестра. Та вона, казала Тамара, давно безвісти зникла, ще до народження Віки, наскільки мені відомо. Тамара потім про неї так нічого й не знала… Я берегла цю фотографію для Віки, та вона ніколи не цікавилась, то я… Що з вами?
— Нічого, все гаразд. Ви можете дати мені цей знімок?
— Звичайно. Віко, ти не проти?
— Та хай бере, якщо сподобався! Нащо він тобі, Бартон? Господи, як же ти мені набридла! Іди геть з мого дому.
Вона підводиться, як сліпа, йде до дверей. Вона нічого не бачить навкруги. Ед із Луїсом зовсім не привертають її уваги, хоч оце просто зараз вони вилазять з машини — однієї з тих, службових. Навіть це не викликає пожвавлення в лавах федеральних агентів. Вона сідає в машину і іде. Нарешті. Де ванна? На мені табуни мікробів!
Машина спинилася біля воріт. Ну їдь же, їдь звідси! Я хочу залишитись серед своїх. Я втомлена, брудна й голодна. І я скучила за Розою, навіть за Гарольдом, я скучила за цим будинком і за двома йолопами, котрі не здогадалися кинути цю машину десь у місті. Їдь звідси, Бартон, доки ціла й здорова.
Та машина стоїть. Я повільно йду до неї. Я мушу якось вирішити це, за мене це ніхто не зробить. Вони всі мають дати нам спокій, остаточний спокій. Я скажу їй, що роздзвоню в пресі про їхні оборудки, я вмовлю Брекстона й Меріон — і вони позиватимуться з їхньою службою, доки світу й сонця, я… Я просто хочу, щоб вона поїхала. Мабуть, вона помітила ту машину, от йолопи, чому вони її не покинули? Вона викличе рацією підмогу, і тоді наш будинок здригнеться від нашестя нахабних, знавіснілих у своїй безкарності федералів. Роза не витримає цього, їй потрібен спокій.
Машина стоїть, я йду до неї. Я ще не знаю, що скажу. Але Бартон повинна поїхати. Чому вона не виходить? Мабуть, гарячково заряджає револьвер, аби пристрелити мене на місці. Що ж, хай так, якщо після цього вони дадуть усім спокій.
— Бартон, чого спинилася? Ворота відчинені — дорогу забула чи що?
Вона нічого не говорить. Вона схилилась на кермо, плечі її здригаються. Що це, новий підступ?
— Чого ти, Бартон?
Я відчиняю дверцята машини та зазираю в салон; Вона плаче важко й невтішно, а я стою ні в сих ні в тих: усі дошкульні слова та злісні наміри десь поділися. Чорт, у неї нервовий зрив. Мабуть, їй прикро, що я натовкла їй пику, бо вона ж училась усіх тих штук, а я ні. Що ж, усяке буває в житті.
— Ходімо в будинок, Бартон. Чого розклеїлась? Не реви. У тебе проти мене жодного шансу не було, так що не переймайся ти так. А ножі ти кидаєш непогано, от чесне слово! Не треба тільки було псувати тітці Розі панелі, то ж родинна реліквія. Не реви, Бартон, ніс розпухне. Я, коли плачу, то розпухаю вся, і ти так само розпухнеш. Ось, заходь.
Я саджаю її в крісло, служниця несе воду. Бартон п"є, зуби її цокотять об склянку. Кров сочиться з ран — я маю перев"язати її. Що ж, така моя доля.
— Ходімо, покажу, де прилягти. Зараз помиєшся, я тобі рани оброблю, вколю антибіотик — інакше, знаєш, бруд потрапить, почнеться запалення… Ходімо.
Вона покірно йде за мною, я здираю з неї одяг, пхаю її до ванної… Мої сили скоро вичерпаються, та я таки повинна полікувати її.
— Бачиш, усе гаразд. Тут маєш заспокійливе, засни. Завтра будеш як нова. А я піду, бо втомилась пекельно. Коли що, покличеш.
Вона мовчить і дивиться якось дивно, та мені все одно. Я втомлена й голодна. І я хочу спати.
ebooksa