Дух джунглів

— Так, змінився.

— Ти така сама прямолінійна. Я…

— Хтось пояснить мені, що тут у вас трапилось?!

— Нічого. Віко, не турбуйся мною.

— Нічого — це коли нічого. Розо, на що ти хворієш? Де історія хвороби? Чому ти не в лікарні?

Вона якось безпомічно посміхається, та я вже набачила папери. Так, що тут? Операція?!

— Чому ти мені не сказала?

— Не хотіла турбувати. Усе вже позаду люба. Гарольд опікувався мною, я видужую. Я вже встаю, щоправда, потроху, та в моєму віці це нормально, мені ж уже шістдесят чотири, не до молодості йдеться.

Гарольд. Ми не бачилися… скільки? Дванадцять, ні, одинадцять років. Тоді йому було тридцять вісім, а зараз… Усе одно. Він не мав права перетворюватись на такого опасистого дядька. Він був стрункий і красивий, він був, як вітер, голосний і сміливий, стрімкий, а тепер… Зрештою, мені вже все одно. Він і тоді не був мене вартий.

— Що трапилось, Віко?

Я знесилено сідаю на підлогу. Щось трапилось. Зі мною, з нею, з Гарольдом — з усіма нами щось трапилось, от тільки зараз я це усвідомила. Цілий шмат життя пройшов повз мене, доки я блукала світом. А тітка Роза чекала на мене в цьому будинку. Як їй тут велося? Я не знаю.

— Віко, я знаю, про що ти думаєш. Не смій звинувачувати себе, чуєш? І я негайно хочу знати, що трапилось. Сідай, Гарольде, не стовбич.

Він дивиться на мене з якоюсь пронизливою тугою. Що ти бачиш, Гарольде? Життя мене тіпашило, як баба коноплі. Усі ми змінились. Але мені зараз непереливки. Бо Керстін Бартон прийде по мене, можливо, навіть скоро. І тоді мені доведеться вбити її. Я не хочу, щоб тітка Роза бачила це.

— Розповідай. — Гарольд уважно розглядає мене. — Давай, погана дівчинко, починай каятись.

— Замовкни, Гарольде. Ще й ти мене чіплятимеш.

— Значить, справи дійсно погані. Торі, ти повинна розказати. Я допоможу.

Мені нема куди відступати. І я хочу розказати їм — бо вони єдині люди на землі, які люблять мене тільки тому, що люблять. І сприймають мене такою, як я є. Я знаю це.

Я покарала тоді Гарольда тим, що покинула його. Я знала, що він ніколи не перестане любити мене, — і покарала його, лишивши наодинці з Дженною. Бо я його знала, по-справжньому. Але все минулося, давно припало пилом. Усі рахунки зведено, принаймні старі рахунки.

— Господи, Віко! Я знала, знала, що ті мандри нічим гарним не закінчаться! Що ж тепер діяти? Невже ті люди посміють торкнути тебе? Гарольде, треба негайно найняти адвоката, треба…

— Спокійно, Розо. Тобі не можна хвилюватись.