Дух джунглів

— До чортового батька хвилювання! Як вони посміли таке вчинити з моєю дитиною?! Яке вони мали право?!

— Адвокат тут не допоможе. — Гарольд задумливо тре підборіддя. — Жоден адвокат не полізе в справи спецслужб. Нам треба заховати її, причім зробити це просто зараз. Торі, ти влипла в таку неймовірну історію, що ніхто, крім нас, у неї не повірить. А де ті двоє?

— Не знаю. Ми домовились зустрітися, як ні, то піду їх шукати.

Це мені не вперше. Зовсім недавно я витягла їх обох із такої халепи, що аж! Маю надію, це не перетвориться на традицію.

— Гарольде, що ти пропонуєш?

— Вона мусить поїхати з країни, доки все вляжеться. У мене є… знайомі, багато де. Я дізнаюся, що відбувається, і якось уладнаю справу. Нічого, Розо, залагодимо. От тільки… Торі…

— Що?

— Я був дурнем, знаєш?

— Так. Я знала, що ти шкодуватимеш.

Як добре, що все тоді так сталося! Зараз я була б дружиною цього абсолютно чужого чоловіка, такого передчасно постарілого і нудного, як Тора. І я б тоді не змогла багато чого. І не зустріла б Та-Іньї. Й Еда, й Луїса. Моє життя котилося б налагодженою колією — нудно й огидно добропорядно.

Якась машина гальмує перед будинком.

— Розо!

— Вони не посміють, Віко! Я не віддам їм тебе!

— Не хвилюйся, Розо. Усе буде добре, побачиш. Я сама поговорю з ними.

— Ні, Віко, чекай!

Керстін Бартон, я вб"ю тебе. Але тітка Роза цього не побачить. Це засмутить її, я знаю.

— Торі, не роби дурниць, спускайся. Я тут сама.

Зухвала кретинка. Сама? От і добре, що сама. Один труп ховати значно простіше, ніж два чи три.

— Я спускаюсь, але я не сама. Не галасуй, тітка Роза дуже хвора.

— Я знаю.