Код Катаріни

Вістінґ теж зітхнув і рушив до дверей.

— Повідомте мені, якщо відбуватиметься щось цікаве, — попросив він.

Він спустився поверхом нижче до свого кабінету, якийсь час постояв, тарабанячи пальцями по спинці стільця. Відчув нарешті радісне очікування поїздки за місто.

43

Пів на сьому. Надворі далі дощило. Години чекання Вістінґ витратив на дописування пропозицій для майбутньої реорганізації поліційної управи, потім зійшов у їдальню й перекусив якимись залишками холодних закусок з буфету. Рапорт з пропозиціями вийшов не такий ґрунтовний і об’ємистий, як хотілось би.

До його кабінету ввійшов Адріан Стіллер. Він перевдягнувся, стояв перед Вістінґом у сорочці й піджаку, навіть краватку пов’язав. Очі й далі почервонілі, але ніщо не свідчило про втому чи виснаження — бадьорий, як завжди.

— Виїжджаю в студію, — повідомив він. — На канал TV2.

Вістінґ кивнув.

— Хай щастить!

Стіллер теж подякував кивком.

— Ти в цьому поїдеш сьогодні ввечері? — запитав він, показуючи на Вістінґову сорочку.

— А що?

Стіллер не відповів, мовчки поставив на офісний стіл маленьку картонну коробочку.

— Колись уже носив прихований мікрофон? — запитав він.

— Дуже давно. Тоді доводилося носити з собою касетний диктофон, який ледве вміщався у внутрішню кишеню.

— Це найновіша гарнітура, — пояснив Стіллер, відкриваючи коробочку.

Усередині лежало три предмети: маленький тюбик клею, рулончик липучої стрічки й маленька чорна флешка, яка, як здогадався Вістінґ, і була записувальним пристроєм.

— Ні про що думати тобі не треба, просто увімкнеш та й усе, — сказав Стіллер і показав, як вмикається і вимикається диктофон крихітною сувалкою. — Хоч пристрій маленький і має цілком невинний вигляд, ліпше почепити його в надійному місці.

Стіллер вийняв з тримача для олівців ножиці, відрізав смужку липкої стрічки й попросив Вістінґа підвестися.

— Текстильний клей, — пояснив він. — Стій і не рухайся.