Код Катаріни

Вістінґ барабанив ручкою по записнику. Отже, мабуть, таки в лікарні.

— Щось серйозне?

— Не думаю, — відповів Далберґ. — Мартін прислав учора вранці смс-ку, попередив, що на роботу не вийде.

— Що він, дослівно, написав?

— Що зле почувається, і кілька днів його не буде. Не думаю, що побачу Мартіна раніше понеділка.

Вістінґ мовчав у слухавку.

— То щось таки сталося? — допитувався Генрі Далберґ.

— Та ні, просто ніяк не можу його розшукати, — повторив Вістінґ.

Він подякував і поклав слухавку. Потім зателефонував у лікарню, дуже сподіваючись у душі не натрапити на центральному пульті на когось надто відповідального, хто пильно дотримується лікарської таємниці. Жіночий голос на іншому кінці мав точнісінько такий самий тембр голосу й інтонацію, як чергова в управлінні транспорту. Вістінґ знову відрекомендувався і сказав, що його дзвінок стосується розслідування однієї кримінальної справи.

— Чи лежить у вас Мартін Гауґен? — запитав він, називаючи його дату народження.

Цього разу в слухавці теж почулося цокання клавіатури.

— Ні, — твердо відповів жіночий голос.

— Ви впевнені?

— Його привезла швидка?

— Цього я не знаю.

Знову зацокотіла клавіатура. Відповідь була та сама.

— Чи можу ще чимось допомогти? — запитала чергова.

Вістінґ подякував, поклав слухавку й занотував час свого дзвінка. Рано чи пізно, а йому доведеться відзвітувати про своє нинішнє розслідування.

У дверях з’явилася Крістіне Тііс. Принесла горня кави, поставила на стіл.

— Гаммер говорив про якийсь код, — сказала вона. — Казав, що я могла б допомогти тобі його розшифрувати.