— Але зазвичай ми надсилаємо повістки поштою, — здивувалася працівниця.
— Надішліть мені в управу, я сам їй передам і подбаю, щоб вона вчасно з’явилася у тюрму.
Навряд чи Інґер Лісе Несс зреагує, якщо поліцейський у цивільному особисто вручить їй повістку.
— Та мені однаково, — погодилася працівниця. — Разом з повісткою надсилають і спеціальну брошуру. Якщо я вишлю сьогодні, то завтра вранці буде у вас.
Вістінґ подякував і назвав адресу.
39
Система безпеки не мала жодних заперечень, засвітилося зелене вічко, щось клацнуло, і Ліне пройшла досередини.
«Викрадення Кроґ» — справа такого типу, про яку ніде не можна говорити, окрім як на закритих редакційних нарадах. Ставка робилася на те, щоб лише мінімальна кількість працівників видавничого дому знала про неї до першої публікації. Але це ще була й така справа, яка породжувала й ширила чутки. Здавалося, всі про неї знали і хотіли знати більше.
Ліне ввічливо й туманно відповіла на запитання колег і поквапилася у кабінет до Даніеля. Звісно, вона знала, що Даніель значно довше працював над цим проектом, і все ж захоплювалася, як швидко всі пазли лягали на свої місця. Матеріал був майже готовий до публікації. Залишалося ще трохи відкоригувати першу статтю і зредагувати подкаст. Стаття мала вийти в паперовій версії і у форматі для iPad «ВҐ+» у п’ятницю зранку, з тим, що упродовж дня ще будуть додаватися деякі фрагменти до онлайн-версії. Подкаст буде доступний з другої години. Залишалося ще 48 годин. А потім можна буде братися за другий раунд роботи.
Все про справу «викрадення Кроґ» збиратиметься на окремій інтернет-сторінці. Візуально матеріал подавався в дуже привабливому вигляді: з колажами давніх документів, фотографій та газетних вирізок.
Ліне гортала поліційні протоколи, які наперед видрукувала.
— Щось не віриться мені в історію викрадення.
— І що змусило тебе засумніватися?
— Хоч би те, що викрадачі не довели справи з викупом до кінця. Надіслали два листи, вказали місце, де покласти гроші, і навіть не спробували їх забрати. Ніби передумали.
— Може злякалися?
— Може… Але якось відгонить фальшем.
— Це ж як?
— Я бачила кілька класичних справ з викрадення, здебільшого американських, як-от викрадення сина Франка Сінатри, Чарльза Ліндберґа юніора, а ще кілька справ було у Франції та Німеччині. Викрадачі завжди дають у листах детальні інструкції і застерігають від контактів з поліцією. Ті, що викрали Надію, написали лише одне речення: «Покладіть гроші в чорному пластиковому мішку позаду ятки на Улавсберґе».
— Вони вклали в конверт фотографію, — нагадав Даніель.
Ліне мала копію фотографії, знятої фотоавтоматом, перед собою. Надія і її молодший брат сиділи, тісно притулившись і схилившись головами, щоб влізти в кадр, і обом від цієї ситуації було дуже смішно. Фото лежало в гаманці, який Надія завжди носила в своїй торбинці.
ebooksa