— Ненадійне джерело інформації, — завважила Ліне. — Пошукова операція стартувала від насосної станції. Якби хтось знайшов гроші й виніс їх зі сховку, це неодмінно помітили б. Реальніше припустити, що гроші зникли разом із Симоном Мейєром.
Вістінґ змушений був з нею погодитися.
— От лишень гроші не зникли, — сказав він. — Чомусь вони опинилися на дачі Бернгарда Клаусена…
34
Конверт, який надійшов з управління поліції в Фолло, був товстий. Адріан Стіллер розкрив його, виклав вміст на стіл.
На одній папці написано ім’я Симона Мейєра, номер справи і вказівка щодо видачі справи на руки. Документи посортовано за темами і зчеплено скріпками. Верхній стосик — папери, що стосувалися скарги: представник батьківського комітету школи в Естлі писав, що двері до занедбаної насосної станції поблизу Ейстерна стоять відчинені ще з часів торішньої поліцейської пошукової операції, а це становить небезпеку для дітей, котрі граються поблизу. До скарги додано офіційну відповідь, у якій поліція скеровує скаржника до служби водопостачання і каналізації.
Інші папери були копією заключного звіту Червоного Хреста зі списком учасників пошуків у додатку й проханням до комуни компенсувати витрачені кошти.
Далі йшла кореспонденція адвоката родини Симона Мейєра та копія свідоцтва про смерть, коли суд ухвалив рішення про оголошення його померлим.
У самому низу лежали два скріплені докупи аркуші. Перший написано генпрокурором:
До аркуша причеплено наліпку з вицвілим іменем:
— Бернгард Клаусен, — промовив він уголос сам до себе.
Щось у голові клацнуло й стало на місце, ніби шестерні зчепилися між собою. Бо Стіллер не вірив у випадковості. Ні в що подібне слідчі не вірять. Досвід підказує, що одна дія, як правило, є наслідком іншої.
Стіллерові подобалося відчуття, яке виникало, коли виявлялися приховані взаємозв’язки. Просто задля певності він провів швидкий пошук в інтернеті й знайшов те, що шукав: інформацію у пресі про смерть Бернгарда Клаусена та пожежу на його дачі в Ставерні.
Ліне Вістінґ таки виконувала завдання. І знала більше, ніж він.
35
З-за хмар вийшло сонце, парував политий водою тротуар. Перед кав’ярнею стояло багато вільних столиків, але Ліне увійшла досередини, сіла в найдальшому кутку, склала свої речі, а тоді вернулася до бару, щоб замовити кави з молочною пінкою. Тільки-но хотіла надпити зі склянки, як у мобільному теленькнула смс-ка. Генрієтте Коппанґ повідомляла, що спізнюється на чверть години.
Ліне трохи відсьорбнула пінку, знайшла номер телефону Трюґве Юнсрюда, який свого часу сидів в уряді разом з Бернгардом Клаусеном. Останніми днями вона пізнала свого батька з іншого боку, усвідомила, як це — бути в ролі його підлеглої. Хоч Ліне й працювала в газеті самостійно, але звикла до завдань редакції, про виконання яких треба було рапортувати. Однак тут усе відбувалося зовсім інакше. Втручання батька в усе до дрібниць дратувало її. Він же не вказував іншим колегам по групі, чому слід віддавати перевагу чи як виконувати свої завдання.
Трюґве Юнсрюд відповів. Ліне відрекомендувалась і запитала, чи має він для неї годину часу, щоб поговорити про Бернгарда Клаусена.
— Хіба після похорону, — відповів колишній міністр фінансів. — Я у Франції, але в неділю повернуся додому.
— Тоді, може, на наступному тижні? — запропонувала Ліне.