— Що ця інформація ніяк не впливає на суть розслідування, тому ніхто її і не фіксував.
— Але ж є документи, у яких зазначено, хто й за що відповідає? — допитувалася Ліне.
— Ну, є… — відповів Ланде.
— І я можу їх побачити?
— Це не було б проблемою, якби я їх оце щойно не надіслав у Кріпос.
— Тобто Адріан Стіллер отримав адміністративні матеріали?
Ульф Ланде підтвердив.
— Кому належить насосна станція, знаєте? Хто має ключ?
— Думаю, вона у віданні служби водопостачання та каналізації. Про це написано в паперах, які вже у Стіллера. Ми ж мусили виламати двері й заплатити за заподіяну майнову шкоду.
— Хіба ім’я того, хто фактично ламав двері, не повинно бути в той чи інший спосіб засвідчено в письмовому вигляді? Це ж так природно?
— Якщо поліція мала підтверджені витрати, то вони повинні фіксуватися у певних рапортах, але не в самих матеріалах справи.
Ліне подякувала за допомогу, подумала, чи не зателефонувати Адріанові Стіллеру, але почула, як дзеленькнули, відчиняючись, двері кав’ярні. На порозі, роззираючись навсібіч, стояла Генрієтте Коппанґ. Ліне впізнала її за фото з інтернету й махнула рукою. Генрієтте підійшла до столика й сіла.
— Щось замовити? — запитала Ліне.
— Вип’ю те, що й ти, — усміхнулася Генрієтте.
Ліне принесла лате й дві склянки води.
— Ти раніше працювала у «ВҐ»?
— Майже п’ять років, до вагітності, — кивнула Ліне. — Звільнилася півроку тому. Тепер працюю фрілансером, пишу для таблоїдів і тематичних журналів.
— Ти мала багатенько публікацій за п’ять років. Ще й чимало сенсаційних.
— Мені просто щастило. Здебільшого… — відповіла Ліне. — Опинялася у слушному місці і в слушний час. І з тими людьми, що треба.
— Я мала дуже великі амбіції, коли прийшла в журналістику, — зізналася Генрієтте. — Та й хіба лише я… На світі чимало талановитих людей і дедалі менше робочих місць.
ebooksa