— Незбагненно для мене. Не маю жодного пояснення.
— Як давно ви знаєте Бернгарда Клаусена?
— Дуже давно. Добрих тридцять років.
Крум витер вологою серветкою пальці.
— І за всі тридцять років ви нічого не можете пов’язати з цими грошима, ні політично, ані приватно?
Партійний секретар заперечно похитав головою і вже хотів було сьорбнути кави, як його стримав Мортенсен.
— Заждіть з кавою! Мені потрібна чиста слина.
Він прибрав інструментарій для зняття відбитків і вийняв набір для тесту ДНК.
Вальтер Крум знову сів у крісло, роззявив рота, і Мортенсен обтер ватним валиком його рот.
— А хто міг би щось знати? — запитав Вістінґ, коли Мортенсен закінчив свою процедуру.
— Ґеорґ Гімле знає більше за мене про його урядовий період, але навряд чи про гроші. Я вже казав, він скоро підійде.
— Ви часто там бували? На дачі, маю на увазі?
— Принаймні раз на літо. Надто після того, як він осамотів.
— Ночували?
— Як правило, так, але не завжди.
— Пригадуєте, коли він почав замикати ту кімнату?
— То була спальня сина, — пояснив Крум. — Вона розташована у самому кінці коридора, далеко від вітальні. Ми часто засиджувалися допізна, голосно галакали. Не знаю, коли він почав замикати кімнату, але після загибелі Леннарта, звісно ж, ніхто там більше не ночував.
— Розкажіть про сина, — попросив Вістінґ.
— Та я небагато можу про нього розповісти, — почав Крум. — Був розпещеним шибеником, але загалом позитивним хлопчиськом. Важче стало, коли Бернгард залишився з ним сам.
— Шибеник — це ж як?
ebooksa