Потайна кімната

— І потім не мали з ним контакту?

— Я виконувала обов’язки секретаря. Коли ж він пішов з політики, звісно, наші дороги розійшлися.

— Яку саме роботу ви виконували?

— Найважливіше — порядок денний, організація зустрічей і заходів, обробка вхідних запитів, пересилання відповідей Клаусенові туди, де він на той час перебував, у країні чи в світі. В основному йшлося про практичне вирішення малих і великих щоденних проблем.

— Наприклад?

— Наприклад, йому несподівано негайно була потрібна чиста сорочка або темна краватка, коли він спізнювався на заплановану зустріч. Усе це могло мати непередбачувані наслідки. Інші учасники зустрічі мусили отримати повідомлення, бо, можливо, дехто з них уже мав квитки на літак, а тут зустріч раптом скасовується або переноситься. І таке інше. Це була моя робота, щоб Клаусен міг думати: «Я спізнююся, але решта мене не обходить, усе влаштується».

— Ви були близько знайомі?

Едель Голт кивнула.

— Я була присутня у його щоденному робочому житті впродовж двадцяти восьми років. Він ніколи не ставився до мене, як до випадкової співробітниці, котру легко можна звільнити й замінити іншою. Ми ставилися одне до одного з взаємною повагою, — Едель усміхнулася. — Бувало, я казала йому: «Іди вже додому спати». Або навіть щось у менш дипломатичній манері. Він сприймав це нормально.

— То у вас були дуже довірливі стосунки?

— Можна й так сказати.

Ліне спробувала далі докопуватися до близьких і довірливих стосунків між ними, намагалася спрямувати розмову, щоб вивідати про таке, чого ніхто не знав, але марно.

— Звісно, він не обговорював зі мною внутрішні відносини в уряді, — сказала Едель Голт. — Та мені воно й не треба було. Але я добре його пізнала, усвідомлювала його потреби і дбала про те, щоб він мав належний спокій і відпочинок.

— То ви були його своєрідною опікункою?

— Чи йшлося про опіку? — літня жінка замислилася. — Та ні, то не була опіка, я радше дбала, щоб він якнайкраще міг виконувати свою роботу. Якщо, скажімо, Бернгард Клаусен після тижневого відрядження у Нью-Йорк повертався додому через Брюссель, то я фіксувала йому там один день, щоб він міг відпочити і відновити сили. Усі краще працюють, коли мають змогу відпочивати. Така професійна оцінка…

Едель Голт пригубила горнятко, немов демонструючи, що більше їй нічого про це сказати.

Ліне повела розмову так, як у ситуаціях, коли йшлося про журналістські розслідування чи великі портрет-інтерв’ю. Вони говорили про співпрацю з прем’єр-міністром Гімле й про візити глав урядів чужоземних держав. Про хворобу дружини й нещасний випадок із сином.

— Коли Ліса занедужала, він думав продати дачу, — розповідала Едель. — Кошти від продажу змогли б покрити видатки на експериментальне лікування за кордоном, але так вони обійшли б норвезькі закони, скориставшись грошима й адмінресурсом. До того ж, зовсім невідомо, чи лікування допомогло б. У гіршому випадку це лишень подовжило б її страждання.

Ліне занотовувала. Цікавий кут зору, якби вона справді захотіла писати про Бернгарда Клаусена.

— Мені пощастило в житті, що я могла з ним працювати, — підсумувала розповідь Едель Голт. — Він був принциповою, наполегливою і розумною людиною. Завжди привітний, завжди чуйний.