Вістінґ виклав перед собою блокнот, але нічого не записував, лише уважно слухав.
— Я віддавна його знав, — додав Скавгауґ. — Ми з його сином — друзі з дитячих років. Малим часто бував у них на дачі і вдома в Колботнені.
— Отож ви поїхали до нього на дачу? — запитав Вістінґ, щоб скерувати розмову у потрібне йому русло.
Скавгауґ кивнув.
— Він зле почувався. Щойно виписався з лікарні. Інфаркт… Мабуть, почав думати про те…
— Про що?
— Про те, що йому б не хотілось, щоб сторонні нишпорили в особистих речах після його смерті. Тому й попросив мене це зробити.
Нарешті до Вістінґа почало доходити, про що торочив Аксель Скавгауґ.
— Він хотів, щоб я спалив усе дотла, щойно почую про його смерть, — сказав Аксель, підводячись і прямуючи до комода. — Я маю документ…
Пошукав якусь мить у паперах і поклав аркуш перед Вістінґом.
— Написав на випадок, якби я мав проблеми.
Короткий текст був надрукований на друкарській машинці.
Під підписом іще стояла примітка від руки:
— Він дав мені ключ, — додав Скавгауґ. — Лежить у фургоні.
Вістінґ глянув на співмешканку. Видно було, що вона все знала.
— Хіба він не міг сам знищити свої папери? — запитав Мортенсен. — Спалити в грубці чи ще десь?
Скавгауґ енергійно похитав головою.
— Він писав книжку. Мемуари. Увесь стіл був завалений паперами. Йому потрібні були ті папери, доки міг писати, але у випадку своєї смерті не бажав, щоб хтось у них копирсався.
— І ви погодилися? Отак просто?