— Це — 1989 рік, — Ліне далі гортала гостьову книгу. — У 2003-му їм виповнилося 25 і 26 років. Вони могли брати участь у пограбуванні.
— Чому ж гроші пролежали в хатині стільки часу? — запитав Вістінґ. — Навіщо влаштовувати пожежу аж тепер? Яка йому вигода з цього?
Ліне намагалася показати Амалії, куди поставити овечку, але мала рішуче відвела мамину руку.
— Ви оглянули решту будинку, доки перебували там? — поцікавилася Ліне.
— Не надто ретельно. Головним завданням було винести гроші. До пожежі ми більше нічого не встигли.
— А могло там залишитися ще щось важливе?
— Що ти маєш на увазі?
— Щось таке, чого ніяк не повинен був знайти хтось сторонній, щось, що, на думку Акселя Скавгауґа, мало зникнути у вогні.
Вістінґ задумався, дивлячись, як Амалія крутить і перевертає останні пазли, допасовуючи їх до картинки.
— Та ніби ніщо на таке не вказувало, — зрештою озвався він. — У кожному разі, досі.
Від підлоги долинув виляск — то Амалія ляснула пазлом.
— Журналіст ще давався чути? — запитала Ліне.
— Телефонував сьогодні пополудні. Маю враження, наче він винюхує щось більше, ніж просто причину пожежі. Хтось йому повідомив, що поліція виносила з хатини якісь речі.
— І що ти йому сказав?
— Підтвердив, що ми допомагали прибирати й розбирати речі після смерті власника. Нічого більше.
Амалія знайшла правильне місце для останнього пазла. Вістінґ знову заплескав у долоні.
— Ти станеш детективом! — вигукнув він і полоскотав малу.
— Ой, не знаю, — зітхнула Ліне. — Коли я забирала її сьогодні в Софії, вона намагалася прихопити з собою іграшку Майї.
— Дворічна дитина нічого не знає про приватну власність і не розуміє, що треба запитати дозволу, перш ніж щось позичити, — заспокоїв її Вістінґ.
— За два тижні піде в дитячий садок. Може, там чогось навчиться.
ebooksa