Вістінґ показав своє посвідчення.
— Ми з поліції, — сказав він і миттю побачив, як на обличчі господаря майнула тривога.
— Слухаю вас.
— Можна нам увійти?
У вітальні на канапі сиділа співмешканка Акселя. Дітей не було.
— Поліція, — пояснив жінці Скавгауґ.
Жінка схопила пульт від телевізора, стишила звук, очі панічно забігали, ніби вона боялася, чи не забула щось сховати, чого не повинні бачити сторонні.
Поліцейські стояли. Вістінґ показав ордер на затримання.
— Це стосується пожежі в літньому будиночку Бернгарда Клаусена.
— А я при чому? — запитав Аксель Скавгауґ.
— Ми підозрюємо, що це ви підпалили будинок. Мусите поїхати з нами.
Скавгауґ читав ордер прокурора поліції, щоб, здавалося, виграти час.
— Це він мене попросив, — нарешті промовив Аксель.
Вістінґ зиркнув на Мортенсена.
— Не розумію?
— Бернгард… Це він попросив мене про це.
— А ви в курсі, що Бернгард Клаусен мертвий? — запитав Вістінґ.
— Так, але й просив він мене давно. Три роки тому чи щось таке…
Вістінґ жестом запропонував сісти до столу. Не було сенсу їхати в поліційну управу, щоб вислухати розповідь Акселя Скавгауґа. Вістінґ поклав на стіл мобільний телефон, увімкнув його в режим диктофона й попросив Скавгауґа повторити сказане.
— Він мені подзвонив, — розповідав Аксель Скавгауг. — Запитав, чи міг би я приїхати до нього на дачу, у Ставерн. Сказав, що має для мене роботу. Я подумав, що то якийсь дріб’язок, яким йому ліньки було займатись, а їхати туди ж далеченько, та він пообіцяв добре заплатити.
ebooksa