Не можна закидати романові те, що він зачарований таємничими зустрічами випадковостей (наприклад, зустрічами Вронського, Анни, перону і смерті або зустрічами Бетховена, Томаша, Терези і чарки коньяку), та можна з цілковитими підставами закидати людині, що вона сліпа на ці випадковості в повсякденному житті і в такий спосіб утрачає свій вимір краси.
12
Заохочена птахами випадковості, що сідали їй на плечі, Тереза взяла тиждень відпустки і, ні слова не сказавши матері, сіла в потяг. Раз за разом заходила до вбиральні поглянути у дзеркало і вблагати свою душу, щоб цього вирішального дня вона ні на мить не покидала палуби її тіла. Дивлячись так на себе, вона злякалася: їй здалося, що в горлі пече. Невже цього вирішального дня вона, не дай Боже, заслабне?
Але відступати було нікуди і ніяк. Вона зателефонувала йому з вокзалу, і тієї миті, коли відчинилися двері, почула, як у животі в неї раптом голосно забурчало. Їй стало соромно. Так, наче в череві сиділа мати і кепкувала з неї, щоб зіпсувати побачення.
Спершу подумала, що він витурить її за двері через те бурчання в животі, але він натомість обняв її. Була така вдячна, що він не звертає уваги на ті звуки в її тельбухах, що цілувала його особливо пристрасно, аж очі їй затягло млою. Уже за хвилю почали кохатися. Вона аж кричала з утіхи. Натоді вже мала гарячку. Її здолав грип. Війстя рурки, що подавала повітря в легені, було заповнене слизом і почервоніло.
Потім вона приїхала ще раз, із тяжкою валізою, куди запхала всі свої лахи, пообіцявши собі ніколи більше не повертатися в те кляте містечко. Він сказав, щоб вона завітала до нього наступного дня увечері. Ніч вона провела в дешевому готелі. Уранці здала валізу до вокзального сховку і цілий день вешталася вулицями Праги з «Анною Кареніною» під пахвою. Увечері подзвонила до нього у двері, й він відчинив; книжку не випускала з рук, наче то був квиток для входу до Томашевого світу. Розуміла, що посвідкою може бути тільки ця жалюгідна перепустка, і від того їй хотілося плакати. Щоб не заплакати, галасувала, багато балакала і сміялася. Але, як і того разу, щойно переступила поріг, він обняв її, і вони почали кохатися. Тереза поринула в імлу, де нічого не було видно і лунав тільки її крик.
13
Не було це хекання, не було харчання, а був справжнісінький вереск. Вона лементувала, аж Томаш одхилявся від її обличчя, наче від того лементу могли порепатися його барабанні перетинки. Той крик не був виразом чуттєвості. Чуттєвість — це максимальна мобілізація свідомості: людина пильно стежить за партнером і чує кожен його звук. А Терезин лемент, навпаки, мав на меті знечулити свідомість, щоб вона не могла ні чути, ні бачити. Несамовито лементував у ній наївний ідеалізм кохання, що хотів скасувати всі суперечності, зруйнувати дуальність душі й тіла і, може, навіть скасувати час. Чи заплющені були її очі? Ні, але вони нікуди не дивилися, втупившись у стелю, і тільки вряди-годи вона шалено хитала головою то туди, то сюди.
Коли той лемент ущух, вона заснула біля Томаша, міцно стиснувши його руку у своїй долоні.
Уже тоді, як було їй вісім років, вона засинала, стискаючи одну руку в другій, уявляючи собі людину, що любить її, найдорожчу людину в житті. Отож цілком зрозуміло, чому так затято стискала вона уві сні Томашеву руку: вона готувалася до цього, тренуючись іще змалку.
14
Молода дівчина, яка, замість того щоб сягнути чогось «більшого», мусила подавати пиякам кухлі з пивом, а в неділю прати брудну білизну своїх братиків і сестричок, нагромаджує в собі великий запас життєздатності, якої не зрозуміти людям, які навчаються в університеті й позіхають над сторінками книжок. Тереза прочитала більше, ніж вони, і ліпше обізнана була з життям, але ніколи не усвідомлювала цього. Той, хто навчається в університеті, від самоука відрізняється не обсягом знань, а іншим ступенем життєздатності й віри в себе. Завзяття, з яким Тереза, опинившись у Празі, поринула в тамтешнє життя, було водночас і несамовите, й хибке. Весь час здавалося, ніби їй скажуть: «Тобі тут не місце! Повертайся туди, звідки прийшла!» Уся її тяга до життя висіла на волосині, — на Томашевому голосі, що покликав назовні її душу, яка боязко ховалася в нутрощах.
Вона знайшла роботу в ілюстрованому часописі, у фотолабораторії, але не могла задовольнитися нею. Кортіло самій робити світлини. Томашева подруга, Сабіна, дала їй прочитати книжки славетних фотографів, запросила її до кав’ярні й пояснила з тих розгорнутих книжок, у чому самобутність світлин. Тереза слухала її з мовчазною зосередженістю, яку рідко може побачити навіть викладач на обличчях своїх студентів.
Завдяки Сабіні Тереза збагнула спорідненість фотографії й мистецтва і попросила Томаша супроводжувати її на всі виставки. Незабаром їй пощастило опублікувати свої світлини в ілюстрованому часописі, й вона покинула роботу в лабораторії, щоб перейти до розряду фахових фотографів.
Того вечора в кабаре відзначали з друзями її підвищення; вони танцювали. Томаш спохмурнів і, оскільки вона наполягала, щоб він сказав, у чому річ, зізнався дорогою додому, що ревнував її до колеги, з яким вона танцювала.
— Невже ти справді мене ревнував?
Повторила ті слова з десяток разів, наче він сповістив, що їй дали Нобелівську премію, а вона відмовлялася в те вірити.
Обняла його за стан і почала танцювати з ним у кімнаті. Не був це той сучасний танок, який вона демонструвала годину тому на танцмайданчику. То було щось на кшталт сільського гопака, що складався із дурнуватих стрибків. Вона високо задирала ноги, незграбно підстрибувала і тягала його за собою туди й сюди.
На жаль, незабаром і вона почала ревнувати. Але для Томаша ті ревнощі були не Нобелівською премією, а важким тягарем, якого він позбувся за рік чи два до смерті.
15