ДАВНІЙ СОБОР В АМСТЕРДАМІ
З одного боку вулиці стоять кам’яниці, й за їхніми великими вікнами долішнього поверху видно невеличкі кімнатки, де коло самісіньких шибок, у кріслах із подушками, сидять повії у спідній білизні. Вони скидаються на великих знудьгованих кицьок.
З другого боку вулиці височить велетенський готичний собор чотирнадцятого століття.
Поміж світом повій і Божим світом, немов річка поміж двома імперіями, розпливається гострий дух сечі.
Усередині собору від готичного стилю лишилися тільки високі голі стіни, колони, склепіння і вікна. Ні картин, ні статуй нема.
У церкві голо, немов у гімнастичній залі. Там тільки ряди ослонів, що стоять у центрі, утворюючи квадрат довкола невеличкої казальниці, де стоїть стіл для проповідника. За тими ослонами видно дерев"яні ятки — це ложі для заможних міських родин.
Ослони і ложі розставлені без огляду на розташування стін і колон, наче задля того, щоб засвідчити байдужість і зневагу до готичної архітектури. Багато століть тому кальвіністи перетворили собор на звичайнісіньке приміщення задля захисту віруючих від снігу й дощу.
Франц був зачарований: цією велетенською залою пройшов Великий Похід історії.
Сабіна згадала, як після комуністичного путчу всі чеські замки і церкви націоналізували і перетворили на школи, притулки для старих і хліви. Вона якось заглянула в один такий хлів: у стінах стирчали залізні гаки, і до них були припнуті корови, що мрійливо дивилися у вікна на парк, де вешталися кури.
Франц сказав:
— Ця порожнеча мене чарує. Люди нагромаджують вівтарі, статуї, картини, ослони, крісла, килими, книги, а потім настає хвиля радісного полегшення, яка змітає все це, немов крихти зі столу. Хочеш уявити собі Гераклову мітлу, що змете цей собор?
Сабіна показала на дерев’яну ложу.
— Бідні стояли, а заможні сиділи в ложах. Але було те, що поєднувало банкіра і бідняка: ненависть до краси.
— Що таке краса? — запитав Франц і відразу ж подумав про вернісаж, на якому він був разом із дружиною: незмірна марнота промов і балачок, марнота культури, марнота мистецтва.
За студентської пори, коли Сабіна працювала на молодіжній будові, бадьорі марші, які звучали з гучномовців, так допекли їй, що вона якось у неділю осідлала мотоцикл і поїхала куди очі бачать. Довгенько прямувала лісом, аж дісталася до якось глухого села, що загубилося поміж пагорбами. Притулила мотоцикл до стіни й увійшла до церкви. Там якраз правилося. Комуністичний режим переслідував релігію, й люди уникали ходити до церкви. На ослонах сиділи тільки старигани. Вони режиму вже не боялися — боялися тільки смерті.
Священник мелодійним голосом промовив фразу, і люди хором підхопили її за ним. То була літанія. Ті самі слова знай поверталися, наче мандрівець, що не може відірвати очей від краєвиду, наче людина, що не в змозі розлучитися із життям. Вона сіла позаду на ослоні; часом заплющувала очі, щоб чути цю музику слів, потім знову розплющувала їх: над головою бачила блакитне склепіння, а на нім — великі золоті зорі. І Сабіна була зачарована.
У тій церкві вона випадково спіткала не Бога, а красу. Водночас розуміла, що ні та церква, ні літанії не були красиві самі по собі, а лише в порівнянні з тією молодіжною будовою, де вона днювала і ночувала у гаморі популярної музики. Відправа була красива лише тому, що раптом у таємничий спосіб постала перед нею, як зраджений світ.
Відтоді вона знала, що краса — це зраджений світ. І спіткати її можна лише тоді, коли переслідувачі помилково про неї забудуть. Краса ховається за лаштунками першотравневих демонстрацій. Щоб знайти її, треба роздерти ті лаштунки.
— Уперше зачарував мене храм, — сказав Франц.
Не протестантизм і не аскетизм захопили його. Щось інше, дуже особисте, про що він не зважувався сказати Сабіні. Йому здавалося, ніби він чує голос, що підбурює взяти Гераклову мітлу і вимести зі свого життя вернісажі Марі-Клод, її співаків, конгреси і симпозіуми, порожні балачки і марні слова. Величезна пустка амстердамського собору щойно постала перед ним, як образ його визволення.