Прадавня легенда

Наблизившись до дуба, старий глянув у бік урочища і, побачивши, що там ще нікого нема, притримав коня.

— Нікого! — буркнув він.

— Нікого! — повторив, нахилившись, той, другий.

— Невже злякалися, тому й не прибули? Чи ж можливо це? Навіть і тих нема, що скликали віче… А їм би першими треба тут бути!

І старий спішився.

— Ви з кіньми, — сказав він, — стійте тут поблизу, пасіть їх і чекайте. А ти, Мрочку, підеш зі мною… почуєш, як радяться старі люди. Слухай, придивляйся, будь уважний і навчайся.

Молодший слухняно схилив голову.

Раптом з другого боку появились нові вершники. Це зі своїми людьми наближався Доман. Не доїжджаючи до городища, він також віддав свого коня слузі, щоб той пас його, а сам поспішив до старого.

— Вітаю з днем віча, — сказав він.

— З днем віча! Хочеться вірити — щасливим, — відповів старий. — А де це Віш, що його не видно?

Доман підніс угору обидві руки й показав на хмари.

— Ми Віша спалили, жалібниці його оплакали… Тепер він білий мед п"є з батьками.

Старець заламав руки.

— Помер? — спитав він.

— Його убили, — відповів Доман. — Убили князівські прихвосні, напавши на Вішів двір.

Старий схилив голову, але швидко опанував себе, підвів очі, сповнені гніву.

— Тож подумаймо про шиї наші, — мовив він, — вчора — йому, завтра — нам.

Під час їхньої розмови знову почувся тупіт, і з кожною хвилиною він посилювався; здавалось, ніби весь ліс наповнився вершниками; з усіх боків виринали з-за дерев людські голови й кінські морди, зростав гомін: з"їжджалися старійшини. Двоє очей дивилося з дупла і два вуха слухали розмови, що точились під самим дубом.

Прибулі вітали один одного з днем віча, але обличчя у всіх були сумні. З трьох кількість їх зросла до десяти, потім до тридцяти… сорока… сотні… Не встигли вони наблизитись до городища, як над"їхав і син Віша — Людек.

Зіскочивши з коня, він підійшов, привітався з громадою і, більш не промовивши жодного слова, кинув у натовп скривавлену сорочку й покритий чорними плямами сіряк. Тільки рукою показав на них. Очі всіх були звернені на одяг убитого, затремтіли руки, нахмурились чола. Всі, стиснувши кулаки, оточили речі, — незаперечний доказ тяжкого злочину.