— Я дала обітницю богам, — спокійно мовила Дзіва.
— Йому відомо це… але він і знати нічого не хоче…
— Хіба я винна?
Живя, стоячи за сестрою, з цікавістю поглядала то на неї, то на брата. Запала мовчанка…
— Ех, Дзіво! — озвався Людек. — Краще б тобі піти за нього, а нам — брата придбати, ніж ворога нажити собі…
Вона похитала головою, дві сльозини збігли по її щоках; глянула на брата з благальною усмішкою.
— Не силуйте мене, — тихо промовила, — дайте Дзіві спокій. Буду вам на кроснах ткати, пісень співати, воду носити з джерела, у вінку зеленім ходити…
І вона вклонилась до ніг брата; а Живя, нічого не говорячи, ніби теж за неї благала, нагнулась і обняла його за коліна.
Людек схилив голову і мовчки відійшов від них.
Зміїне урочище, розташоване серед диких борів, було ніби з давніх-давен забуте людьми, — сюди не вела жодна стежина. Непрохідні болота й трясовини оточували його з трьох сторін. З одного тільки боку вузенький клинок сухого грунту відкривав до нього доступ. Колись, багато років тому, коли народи, кочуючи, вперше зупинилися на невідомій землі, тут мали бути їхні перші поселення.
В пам"ять про ті часи потім збирались на нараду старійшини. Городище оперізане було низьким, тепер уже зовсім осілим зеленим валом. Посередині на похилених у різні боки стовпах стояла давно занедбана, майже з зовсім зірваною покрівлею шопа. Пліт, що правив за одну із стін, обвалився і згнив на землі. Опріч цього почорнілого залишку будівлі, на городищі не було нічого — ні деревця, ні каменю, зеленів тільки дерен, миршаві кущики трави і чорніли старі кротовини. Там, де городище з"єднане було з сушею, стояв на сторожі старий ліс.
Був переддень Купали — час, коли мало зібратись віче. Кмети й владики вже знали, яка доля спіткала Віша за те, що він перший їх скликав. Його смерть багатьох налякала, та чимало кого обурила й підштовхнула зібратись на віче, щоб порадитись, як рятуватись від небезпеки.
До городища можна було дістатись лише з боку лісу, і хто сюди йшов, проходив повз старезний напівструхлявілий дуб, що стояв на шляху; цей дуб, так само, як і урочище, вважали священним. Біля його підніжжя темніла купа напівзогнилого шмаття, — тут люди складали свої хвороби. В маленькому джерельці, яке струмувало поблизу, хворі обмивались і, витершись клаптем полотна, кидали його під дубом богам і духам в пожертву, сповнені віри, що таким чином позбавляться хвороб і повернуть собі здоров"я. Можна було тут побачити й інші пожертви — запліснявілі, замоклі, засипані листям мисочки, дзбанки, зерна бурштину, шматки сукна та шкурки з якимись таємничими вузлами.
Вгорі, в прогнилому дубі, темніло величезне дупло, ніби для того й створене, щоб стати бортю для диких бджіл. Але від дерева несло вологістю, і тому бджоли в ньому не роїлись. Дупло було порожнє і якось дивно, страхітливо зяяло своїм чорним, мов роззявлена паща, отвором. Його кору обсів зелений, м"який, мов оксамит, мох, жовтий лишай; навіть де-не-де пробивались між гнилих паразитарних рослин кволі стебельця трави.
Ще й не розвиднілось, як у поблизькій гущавині почувся шелест. Хтось обережно підкрався під дуб, присів, прислухався, і коли впевнився, що навколо тихо, підвівся з землі; був це маленький чоловічок, у сірій гуні, з круглою, коротко остриженою головою, з блискучими очима і широко роззявленим ротом, з якого біліли дрібні зуби. Він ще раз озирнувся, прислухався, обхопив руками й ногами стовбур і зі спритністю дикого звіра почав видиратися на дерево. Раз у раз насторожував вуха і квапливо, ліз далі, неспокійно позираючи на дупло. Це був Зносек.
Підіймався він, хоч поверхня стовбура й була шорстка, досить повільно. Товсте дерево не легко було обхопити руками, ноги ковзали по слизькому моху; чоловічок кілька разів зсувався донизу і ледве втримувався, вчепившись у кору нігтями; але потім, напруживши всі сили, знову п"явся вгору. От-от уже мав досягти отвору, як раптом почув усередині яккйсь шурхіт. З дупла показалася сіра, схожа на котячу, кошлата голова з жовтими очима й довгими вусами, сердито пирхнула, клацнула білими зубами. І звір стрибнув Зноску на голову.
Пролунало дике виття і оглушливий крик; звір і людина, сплівшись в один клубок, полетіли додолу. Сірий пустельник з дупла обхопив лапами малого чоловічка, пальці Зноска стискали шию нападника. Потекла кров, — руки людини сховалися у шерсті звіра, здушили його горло; роззявилась скривавлена паща, налиті кров"ю жовті очі побіліли й знерухоміли, а тіло все ще здригалося.
Зносек підвівся з землі, втер чоло — обличчя в нього було подряпане кошачими пазурами, голова покусана. Він відхекався, пирхнув, сплюнув, провів рукою по скривавленій голові і, струснувши задушене створіння, ударив ним кілька разів об дерево. Потім, підперезавшись своєю здобиччю і витерши рукавом кров, що текла з голови, знову глянув угору. Покалічена голова і руки не втримали його від нової спокуси піднятись на дерево. Скоріше розпалений, ніж ослаблений від боротьби, він знову почав видиратись на дуба, тягнучи за собою задушеного звіра. Нарешті вхопився за струхлявілий край дупла, вчепився в нього пальцями, підтягнувся усім тілом і повис над чорним отвором, поглядаючи то в його глибину, то в бік лісової гущавини, звідки долинав якийсь віддалений шелест. Карлик умить заліз у дупло і зник, тільки десь на дні зашурхотіло сухе листя; потім висунулась його голова; спершись руками на край дупла, він дивився, що робиться внизу. Широкі м"ясисті губи розтулились, відкривши білі й блискучі, мов у дикої кішки, зуби. Зносек сичав від болю й сміявся.
З лісу все виразніше чути було шелест, із дупла — якесь шкрябання, і ось у струхлявілій корі з"явилась шпаринка, в яку непомітно могло б дивитись одне око. Тут же, поруч, була продовбана нігтем і друга, і тепер в них дивилося двоє очей… Навпроти крізь віття виднілись городище й дорога, що вела до нього. З дупла можна було полічити людей, які йшли до городища, і побачити кожного в обличчя.
Зносек саме жадібно вдивлявся в цей бік, як раптом затріщало гілля, і зовсім недалечко показався вершник в оточенні кількох чоловік, що теж сиділи на конях. Він, замислений, їхав на сірому, покритому ведмежою шкурою, гривастому огирі; повід попустив; з погляду його, спрямованого вперед, було помітко що він дивився, але нічого не бачив. Постать мав спокійну, поважну й досить гарну. Це був уже сивий чоловік, з довгою білою бородою і волоссям, що спадало аж на плечі. На голові в нього височіла шапка з ведмежої зубатої пащі. Здавалося, звір загрожував кожному, хто б посмів наблизитися з ворожими намірами. В руці вершник тримав майстерно витесаний з каменю блискучий обушок, прикріплений плетеним ликом до пістряво різьбленої, ніби обвитої білою стрічкою, палиці. На шиї висів широкий, складений з кількох кілець мідний обруч, і, падаючи на груди, мов панцир, прикривав їх. Ті, що його супроводжували, були, мабуть, слугами: вони тримались на певній відстані й пильнували за ним, чекаючи першого-ліпшого наказу; тільки один юнак, так само озброєний, їхав поруч з ним, гордо тримаючи голову.