Сонячний Птах

– Моя щиколотка, – прошепотіла вона, й агонія зробила її голос хрипким.

Тимон оглянув її ногу. Щиколотка була гарячою на дотик, і коли він узяв її в руку, то відчув, як вона розпухає й перетворюється на тверду й гарячу кулю.

Він відтяв мечем кілька смуг від свого плаща й туго обмотав щиколотку, як навчив його Гай. Він працював із гарячковою поквапністю, й черви страху вже заворушилися в його нутрощах.

Він підняв Селену на ноги, але вона скрикнула, коли вся вага тіла налягла на поранену ногу.

– Ти можеш іти? – запитав Тимон, і вона спробувала прошкутильгати кілька болючих кроків.

Вона задихалася від болю, й дихання свистіло їй у горлі. Вона припала до Тимона й безнадійно похитала головою.

– Я не можу далі йти. Залиш мене тут.

Тимон опустив її на землю, а тоді випростався й позбувся всієї зброї та провізії. Він залишив собі лише короткий меч. Згорнув і зв’язав обидва шкіряні плащі, зробивши з них петлю для Селени, й помістив туди її тіло. Потім перекинув протилежний край петлі собі на шию й плече й підняв її. Вона лежала в нього на руках, а своїми руками трималася за його плече. Половина її ваги давила на петлю, що висіла на шиї в Тимона. Він рушив уперед, спускаючись крутою стежкою на дно долини.

Під кінець ранку петля натерла йому шию до рожевої смуги на чорній шкірі. Спека вже була дуже сильна, важка й гнітюча спека, що панує на дні долини, вона висмоктувала з нього останні решки його енергії. Пружність давно покинула ходу Тимона, й він пересувався лише завдяки силі свого духу, що була міцнішою за його фізичну силу.

На краю однієї з галявин, яка заросла травою, Тимон зупинився й прихилився до стовбура дерева мгоба-гоба. Він не опустив тіло дівчини на землю, бо боявся, що потім не знайде в собі сили знову її підняти. Його губи побіліли й пересохли, а очі змережили червоні вени. Груди йому здіймалися й тремтіли від його дихання.

– Залиш мене, Тимоне, – прошепотіла Селена. – Ми обоє помремо, якщо ти цього не зробиш.

Тимон нічого не відповів, але наказав їй мовчати, нетерплячим жестом нахиливши голову. Він затримав своє дихання й дослухався. Тоді й вона почула те, що він почув, – слабке й далеке гавкання собачої зграї.

Він сказав:

– Тепер уже пізно думати про це.

І швидко озирнувся навкруги, шукаючи місце, де вони могли б зупинитися. Вони не могли сподіватися на те, що їм пощастить утекти від собак.

– Ти ще зможеш утекти, – переконувала вона його. – Велика річка недалеко.

– Без тебе мені немає сенсу втікати, – сказав він, і вона пригорнулася до нього, коли він переносив її через галявину до місця, де на поверхню виступала материнська порода скелі.

То було нагромадження потрощеного граніту, схоже на руїни стародавнього замку.

Він обережно поклав її серед уламків скель, прихиливши спиною до однієї з плит. Згорнувши її плащ, він поклав його як подушку їй під голову, потім присів біля неї навпочіпки й пестливо погладив її обличчя та шию напрочуд лагідним доторком для такого великого чоловіка.

– Вони вб’ють нас, – сказала Селена, – вони завжди вбивають тих, хто наважується втекти.