– Моя пані, повільніше! Благаю вас не бігти так швидко!
І Гай від радості усміхнувся. Рабиня відчинила ворота, й, коли вони увійшли в двір, Гай щосили вдарив по одній струні на лютні, й Таніт завмерла на місці. Стара нічого не почула й пішла до будинку з бурчанням і мурмотінням, а Таніт досі дивилася на Гая, що сидів на даху біля парапету.
Він заспівав, і дівчина, що стояла під ним, підняла з обличчя каптур і дозволила йому впасти собі за спину. Вона розпустила волосся, дивлячись на його обличчя великими зеленими очима захоплено і врочисто. Він проспівав пісню, яку написав у пустелі, пісню, присвячену Таніт і записану до золотої книги, й, коли остання нота продзвеніла в ясному повітрі ранку, щоки в Таніт зарожевіли, а губи затремтіли.
Гай спустився сходами й зупинився біля неї, не торкаючись її.
– Ти моя душа, – ніжно промовив він, і вона хитнулася до нього, ніби підштовхувана силою, що перебувала поза її контролем.
– Мій володарю, я не можу довіряти собі, стоячи з тобою там, де інші очі можуть нас побачити. Я боюся, що не зможу стримувати своє кохання, й навіть сліпий зможе його побачити. Будь сильним за мене.
Гай узяв її за лікоть і повів у дім. Коли вони йшли до вітальні, Таніт легенько спіткнулася й на мить притиснулася до нього.
– О, я не можу більше терпіти, – сказала вона, і голос Гая тремтів, коли він відповів:
– Почекай лише одну мить, любове моя. Лише одну коротку мить.
Стара жриця вже сиділа на подушках, жуючи тістечко беззубими яснами, крихти та слина падали їй на сукню, і вона щось мурмотіла, гірко нарікаючи на свої хвороби та болі.
Гай обійшов навколо неї і взяв наготовлену чашу з вином в обидві руки. Не сумніваючись у тому, що стара жриця глуха, він запитав Таніт:
– Вона сильна?
– Не менш сильна, ніж більшість чоловіків, – усміхнулася Таніт. – Хоч вона цього й не визнає.
– Вона не нарікає на болі в грудях або на задишку?
– Ніколи. – Таніт була заінтригована. – А чому ти запитуєш?
– Я влив кілька зоряних крапель у її вино, – пояснив Гай. – Але я не хочу, щоб вона заснула навіки.
На обличчі Таніт сяйнула усмішка, освітивши зелені глибини її очей і зблиснувши на зубах.
– О, святий отче, як добре ти придумав.
Вона сплеснула руками – дитячий жест, який завжди зворушував Гая до найглибших глибин його єства.
– Скільки крапель? – запитала Таніт.
ebooksa