Сонячний Птах

Тимон подивився вгору на царя і заговорив сильним чистим голосом:

– Я живий символ цієї любові, – сказав він, і голова Ланнона смикнулася, коли він пригадав ці слова.

Сміх покинув його губи, й він пильно втупився в закривавленого царевого раба, зустрівшись із його задимленими жовтими очима. Кілька секунд Тимонове життя хиталося на краю прірви, потім очі Ланнона відірвалися від очей Тимона.

– Ну гаразд, – кивнув він головою. – Ти нагадав мені про мій обов’язок у ставленні до друга. Я шануватиму його, але, присягаюся, ти житимеш, проклинаючи ту хвилину, коли тобі спало на думку промовити ці слова. Ти житимеш, але у своєму житті ти мріятимеш, якою солодкою може бути смерть. – Обличчя Ланнона було маскою холодного гніву, коли він обернувся до своїх людей, що здійснювали нагляд за рабами. – Цей чоловік не буде страчений, але я оголошую його «невиправним», і він буде закутий у ланцюги вагою в два таланти. – Ланцюги вагою майже в сто фунтів, які людина мусить носити вночі й удень, коли не спить і коли спить. – Відправте його в шахти Гальї, скажіть там наглядачу, щоб його використовували на найглибших рівнях.

Ланнон подивився Тимонові в обличчя, коли провадив:

– Жінка не може претендувати на мою протекцію, та все одно ми заберемо її із собою. Прикуйте її до башти одного з бойових слонів, і нехай вона йде за ним.

Уперше емоції проявилися на обличчі Тимона. Він ступив уперед і благально підняв свою пошматовану собаками руку, із якої звисали чорні шматки свіжого м’яса.

– Мій володарю, жінка поранена. Вона не може йти.

– Вона йтиме, – сказав Ланнон. – Або її потягнуть. Ти їхатимеш на слоні й підбадьорюватимеш її. Ти матимеш час, аби з’ясувати, чи швидка смерть, яку я тобі запропонував, не є чимось кращим, аніж життя, яке ти собі обрав.

Вони прикували Селену за зап’ястки до легкого ланцюга двадцять кроків завдовжки, яким водять рабів. Другий кінець ланцюга прикріпили до задньої стінки башти на спині слона.

Тимон зі своїми важкими ланцюгами на шиї й на щиколотках сидів у башті. Його посадили так, щоб він дивився назад, де Селена стояла, злегка хитаючись на одній нозі, оберігаючи свою жахливо розпухлу щиколотку. Її обличчя посіріло від болю, але вона спробувала всміхнутися Тимонові.

Перший посмик ланцюга, коли слон пішов уперед, примусив її впасти обличчям на землю з твердими сланцевими грудками й пучками жорсткої, гострої, як бритва, трави. Її протягло п’ятдесят кроків, перш ніж вона спромоглася перекотитися на ноги і стрибати та спотикатися за слоном, який не мав наміру зупинятися. Її коліна й лікті були роздерті до живого м’яса, її живіт і груди також були подряпані.

Вона падала й вставала на ноги з десяток разів, і щоразу її тіло було більше побите й подерте. Востаннє вона впала незадовго перед заходом сонця.

Сидячи в башті, обмотаний важкими ланцюгами, Тимон дав присягу. У своєму гніві, переживаючи горе й біль, бачачи, як безживне тіло Селени стрибає й ковзає на твердій землі, залишаючи брудні коричневі плями на сухій, червоній африканській землі, Тимон заприсягнувся помститися. Потім Тимон заплакав, востаннє у своєму житті він не зміг стримати сліз. Вони збігали по його обличчю й капали з підборіддя, змішуючись із кров’ю та пилюкою, що обліпили йому тіло.

Гай наповнив вином чашу з однієї зі своїх улюблених амфор, тієї, яку він зберігав для особливих випадків. Він тихенько наспівував сам до себе, й легка усмішка раз у раз набігала йому на уста й примушувала його темні очі іскритися.

Він повернувся до Опета опівночі, поспав п’ять годин, а тепер, помившись й одягшись у свою найкращу білизну, послав рабиню, щоб вона покликала пророчицю Опета зустрітися з ним. Уся кров і всі пристрасті останніх тижнів, проведених на пагорбах, які оточували долину великої річки, тепер були забуті в чеканні зустрічі з Таніт. Він забув і про скалічене тіло Селени, яке притягли до табору за бойовим слоном, про високу постать Тимона, зігнутого під вагою ланцюгів і свого горя, коли його повели геть наглядачі рабів, забув про його грізний звинуватливий погляд, спрямований на Гая, про його закуті в ланцюги руки, які він підняв жестом погрози чи благання, Гай не міг зрозуміти, що саме ховалося за тим жестом. Забув і про те, як свистів і сичав канчук наглядача рабів, опускаючись на чорні закривавлені плечі, канчук завтовшки з палець, який шмагав, не розтинаючи шкіру. Уперше відтоді, як усе сталося, Гай цим не переймався, бо все його єство заповнилося радістю кохання.

Замислено випнувши губи, він капнув чотири краплі прозорої рідини з голубої скляної пляшечки у вино, заткнув пляшечку й помішав вино вказівним пальцем, замислено обсмоктавши палець і зморщивши носа перед слабким пліснявим запахом наркотику. Він додав у вино трохи дикого меду, щоб замаскувати запах і смак, покуштував вино знову й, нарешті задоволений, поставив чашу на дерев’яний стілець поряд із купою подушок. Там уже стояла тарілка з тістечками й цукерками. Гай накрив чашу з вином клаптем шовкової тканини, потім із втіхою подивився на свої приготування. Він узяв лютню, піднявся сходами на дах і сів там біля парапету. Налаштував інструмент і став бренькати на ньому, тренуючи голос і пальці й дивлячись у вузький провулок, що вів до парадних воріт його дому.

В осяйному світлі ранку води озера були ясно-блакитними, лише трохи темнішими, аніж небо. Вітер збрижив поверхню озера легенькими хвилями, й одна з галер Габбакука Лала, піднявши весла, наближалася до гавані під великим трикутним вітрилом. Морські птахи летіли за нею, ширяючи над її кормою.

Високо над озером полуденні хмаринки формувалися у високі спінені грозові хмари. «До заходу сонця буде дощ», – подумав Гай, відчуваючи грім у повітрі, в тому, як доторкався одяг до його шкіри та до кучерів його бороди.

Йому перехопило дух, а музика завмерла під його пальцями, коли дві постаті повернули в провулок і рушили до воріт його дому. Вони були вдягнені в грубі плащі з брунатними каптурами, які вдягають жриці Астарти, коли виходять назовні зі своїх храмів. Проте мішкувата й груба одіж не могла приховати ані швидку ходу та юну поставу вищої з двох постатей, яка йшла попереду, ані похилий вік і важке пересування сутулої жінки, що шкутильгала за нею. Старечий голос, засапаний і тонкий, роздратовано вигукнув: