– Таніт, будь ласка, дозволь мені…
– Я бачу, мій володарю, що за тобою в майбутньому буде потрібен суворіший нагляд. Я хочу мати коханця, а не героя.
– Але ж, Таніт, відповідь богів була сприятливою. Невже ти не розумієш, що відтепер ми можемо не почуватися винними.
– Я ніколи не почувалася винною, ні тоді, ні тепер. Але, святосте, я відчую гнів, супроти якого гнів богів видасться незначним, якщо ти знову без потреби ризикуватимеш своїм життям.
Гай обернувся до неї й похитав головою з насмішкуватим смутком:
– О, Таніт, що я робив би, якби ти мене не кохала?
І суворий вираз її обличчя пом’якшав.
– Мій володарю, такого ніколи не буде.
У цю мить порожня чаша випала з рук старої жриці й покотилася в один із кутків глиняною долівкою. Її кола дедалі звужувалися, аж поки вона зупинилася, й настала тиша, а тоді жриця втішено захропіла й нахилилася вперед. Гай зловив її на руки й поклав на подушки. Він примостив її якнайзручніше й скромно обсмикнув їй сукню. Вона всміхалася й щось бурмотіла та посвистувала уві сні.
Гай випростався й побачив, що Таніт уже стоїть поруч із ним. Вони обернулися одне до одного й обнялися, притискаючись повільно й обережно. Її губи були гладенькими, прохолодними й твердими. Її м’яке волосся лоскотало йому щоки, а тіло відважно притискалося до його тіла.
– Таніт, – прошепотів він. – О, Таніт, я так багато хочу тобі сказати!
– Мій володарю, я не чула нічого приємнішого, ніж звук твого голосу. Твою мудрість і дотепність славлять у всіх чотирьох царствах, але прошу тебе, не говори тепер.
Таніт лагідно визволилася з його обіймів, взяла його за руку й повела з кімнати.
Протягом наступних місяців супутниця Таніт особливо приохотилася до Гаєвого вина. Під час храмових свят вона мала звичай нарікати на якість вина, яке роздавала превелебна мати, порівнюючи його з іншим, і завжди закінчувала словом похвали на адресу святого отця.
– Який чудовий чоловік, – мала звичай вона казати тим, хто слухав її. – Він не дозволяє собі ніяких дурниць, які ми спостерігаємо в інших. Чи я розповідала вам про Растафу Бен-Амона, святого отця в часи правління сорок четвертого Великого Лева, коли я була послушницею? Ото був чоловік!
Її старі очі трохи затуманювалися, а з рота в неї витікала цівка слини.
– Він умів випити! – казала вона тоном ображеної доброчесності. – Умів побитися. Ну й усе інше. – Потім вона кивала головою з виразом глибокої мудрості. – Жахливий, жахливий чоловік!
І ніжно всміхалася своїм давнім спогадам.
Зі шкіряної труби, латаної-перелатаної смолою, долітали слабкі подмухи повітря, схожі на дихання динозавра, який конає в агонії. Накачувана великими міхами на поверхні, циркуляція свіжого повітря втрачала більшу частину своєї сили тут, на глибині сімдесятьох футів.
Тимон прихилився до мокрої скельної поверхні, притуливши обличчя до виходу зі шланга, задихаючись біля цієї вбогої струминки повітря в пекельній спеці та в насиченому сіркою повітрі підземного забою. Він дуже схуд, кожне ребро випиналося під чорною шкірою, обриси кожного м’яза і кожного сухожилка проступали на поверхню тіла. Його голова була схожа на череп із кощавими щоками й глибокими провалинами очей, у яких досі жевріли жарини його незламного духу.
ebooksa