Мармон передав наказ Гая своєму шпигунові й закінчив:
– Ти можеш тепер іти. Поїж, відпочинь і будь готовий до сходу сонця.
Коли він пішов, Гай довго дивився йому навздогін, а тоді запитав:
– Скільки ти платиш такому чоловікові?
– Дуже мало, – визнав Мармон. – Сіль, намистинки, кілька прикрас із бронзи.
– Мене дивує, чому він погодився на цю роботу? – м’яко запитав Гай. – Чому він на нас працює, адже сліди від канчуків досі не загоїлися на його тілі?
– Мене більше не дивують вчинки людей, – сказав Мармон. – Я бачив надто багато дивного, щоб запитувати про мотиви людської поведінки.
– А я ніколи не перестану запитувати про це, – промурмотів Гай, досі дивлячись навздогін шпигунові, стурбований зрадою цього чоловіка, яка так різко суперечила уявленню Гая про честь.
Усі намагання Гая довідатися більше про шпигуна протягом наступних чотирьох днів мали дуже мало успіху. Сторч був мовчазним чоловіком, говорячи лише тоді, коли його про щось прямо запитували, словами, що їх було вочевидь недосить, аби описати ситуацію. Він ніколи не дивився прямо на Гая. Його погляд зосереджувався на одній половині обличчя Гая, і він дивився кудись у далеч.
Такий супутник не вельми подобався Гаю, хоч йому вочевидь був добре знайомий кожен закрут річки й кожна заглибина або кожне підвищення ґрунту, якими вони подорожували.
Вони заходили у дві фортеці на південному березі, й від тих людей, які стояли там гарнізонами, Гай роздобув чимало інформації з перших рук. Двічі вони знаходили ознаки того, що тут переправлялися через річку великі загони чоловіків у якихось невідомих справах, і були інші мало помітні свідчення потаємної діяльності, які підсилювали неспокій Гая.
Його тривожило, що ці ознаки суперечили запевненням Сторча про стабільне становище по той бік річки.
Вони подорожували швидко й мовчки, ковзаючи, наче двоє лісових духів крізь густі чагарі долини. Вони пересувалися переважно в прохолодні години вечора та ночі й спочивали в жарку спеку полудня. Вони їли мало, заощаджуючи харчі в сумці з млинцями й не марнуючи часу на полювання.
На четвертий день вони вийшли на вершину невисокого гранітного пагорба, з якого могли роздивитися величезну площу дна долини, панораму, яка простягалася між обома її берегами і зникала лише в синьому тумані великої відстані. Перед ними річка робила величезний закрут на південь, утворюючи широку блискучу петлю на багато миль, де течія повертала назад, собі назустріч.
Хоч петля мала двадцять або двадцять п’ять миль завдовжки, проте біля початку відстань між її рукавами становила не більше п’ятьох, і там, де вона закінчувалася, стояла міцна фортеця наступного гарнізону. Дим від вогнищ, на яких там готували їжу, підіймався голубими струминками в тихе гаряче повітря.
Гай довго дивився на вигин річки, прикидаючи різницю між тривалим переходом протягом цілого дня навколо петлі й можливістю швидко перепливти через її шию з неминучим ризиком, який містив такий варіант.
– Сторч, – запитав він, – чи зможемо ми перетнути річку? Тут можуть бути люди з племен?
Шпигун уникав пильного погляду Гая, приховуючи будь-який вираз на своєму обличчі. Він сидів дуже тихо на опуклій гранітній вершині поруч із Гаєм – і Гаєві здалося, він не зрозумів його запитання.
– Чи зручніше для нас буде перетнути річку там, де вона утворює закрут? Це перехід безпечний?
– Я з’ясую. Чекай мене тут.
ebooksa