Сонячний Птах

Вони були такі гарячі, як млинці, що розбризкують олію на сковорідці, ці наречені богів, змушені сподіватися, як це часто бувало, на обійми представниць своєї статі або скрадливі пестощі якогось жерця або охоронця храму. Ланнон усміхнувся, намагаючись угадати, чи багато з них користувалися перевагою розпусти, яка дозволялася всім на святі Родючості Землі. Щодо нього самого, то він не раз скоював смертний гріх із якоюсь закутаною в плащ і надійно замаскованою жрицею. Свято було близько, через два тижні почнеться, і, як завжди, він чекав його з нетерпінням. Потім із жалем пригадав, що Гай навряд чи повернеться з півночі вчасно, щоб приєднатися до торжеств. Це значно ослабить його власну втіху. Настрій у Ланнона швидко змінювався, ось і тепер не встиг він пройти десять кроків, як його добрий гумор безслідно зник.

Він подивився на пророчицю, що сиділа на своєму троні, схожа на статую зі слонової кістки, з руками, згорнутими на колінах, й обличчям, так розмальованим косметикою, що воно скидалося на маску, чоло біле, притрушене пудрою із сурми, повіки блищали металевим синім блиском, а рот здавався червоною раною на блідому обличчі. Він знайшов точку прикладення для свого поганого настрою.

Коли він недбало вклонився, то пригадав, як часто ця відьма збивала його з пантелику й виводила з рівноваги. Він ненавидів ці сесії ворожіння, а проте виявив, що вони наповнюють його дивним зачаруванням. Він розумів, що більшість її пророцтв була шлаком, який, певно, навіювали їй політично активні жерці. А проте в них було також чимало гострих коментарів і слушних порад, а іноді й самородки найчистішого золота світилися на устах пророчиці. Під час регулярних візитів він налаштовував своє вухо на нюанси, які звучали в її голосі. Як і Ріб-Адді, відьма мала відтінки переконаності або вагання в тому способі, в який проголошувала пророцтва. Ланнон був чутливий до її інтонацій, але особливо до того рідкісного тону, монотонного низького голосу, який відьма застосовувала тоді, коли повідомляла чудесні, підказані їй богом істини справжнього пророцтва.

Тепер Ланнон став перед нею у найагресивнішу позу: ноги широко й твердо розставлені, руки, стиснуті в кулаки, впираються в боки. Із самовпевненістю особи царського сану, що підсилювалася внутрішньою роздратованістю, він поставив перше запитання.

Таніт ненавиділа свої розмови з Великим Левом. Він лякав її і вселяв страх. Вона почувалася так, ніби її вкинули у клітку з диким хижаком, наділеним невтомною енергією і непередбачуваним у своїй поведінці. Його бліді сталево-голубі очі світилися холодною вбивчою хіттю хижака, риси його обличчя були досконало вирізьблені, але також холодні й позначені тією самою нещадною пристрастю.

Зазвичай вона втішалася присутністю Гая, який сидів за ширмою, що допомагало їй відбути сеанс, але цього ранку вона була сама-одна – і хвора.

Ніч була гарячою й душною, дитина в її лоні здавалася важкою, як камінь. Вона підвелася з кушетки млявою й блідою, мокра від нічного поту, й проковтнула легкий сніданок, який Айна приготувала для неї тільки для того, щоб Таніт виблювала його в запаморочливому нападі нудоти.

Смак гострої кислотної жовчі вона тепер відчувала в задній частині горла, й піт струменів по ній під плащем, лоскочучи їй боки й живіт, у якому зароджувалося нове життя. Вона мала таке відчуття, ніби задихається, її дихання жадібно шукало повітря, її тіло було м’яким і слабким, а тим часом цар горлав свої запитання.

Вона була не готова, замість відповідей з неї вилітали пусті слова, які вона промовляла без переконаності, й жриця докладала всіх зусиль, щоб зосередитися, пригадати те, чого навчав її Гай.

Цар уже дратуватися, він ходив перед нею туди-сюди, висмоктуючи з неї енергію. Вона відчувала, як піт руйнує її косметичну маску. Шкіра свербіла й припухала, фарба блокувала пори, і їй дуже хотілося її витерти. Вона раптом побачила чудесне видовище, як холодна вода дзюркотить по замшілих скелях, як вона занурює своє тіло в зелену воду, як пірнає в неї, а її волосся розпливається поверхнею, наче листя водяної рослини.

– Ну ж бо, відьмо! Розкажи мені про майбутнє. Це просте запитання. Відповідай!

Цар зупинився перед нею, поставивши одну ногу на сходинку трону, відкинувши плечі назад, а стегна викинувши вперед у суто чоловічій позі, глузлива усмішка застигла на його вродливому обличчі, а в голосі лунало глузування.

Таніт не чула його запитання, вона болісно підшукувала слова для відповіді, й ще одна хвиля нудоти накотилася на неї. Вона відчула, як струминка поту потекла по її верхній губі, й нудота перетворилася на запаморочення голови.

Голос Ланнона відступив назад, і чорна темрява проковтнула її. Зона її зору звузилася, й вона бачила лише довгий промінь у суцільній темряві, в кінці якого обличчя Ланнона палахкотіло, наче золота зірка. Її вуха заповнив гуркіт, звук штормового вітру, що пробивався між деревами густого лісу. Потім звук вітру завмер у тиші й пролунав голос. Голос був хрипкий і низький, рівний і монотонний, голос глухої жінки або голос чоловіка, якого протягують разом із димом крізь люльку з гашишем. Із тихим подивом Таніт усвідомила, що дивний голос вилітає з її власного горла, а ті слова, які він промовляв, шокували її.

– Ланноне Гіканус, останній Великий Лев Опета, не запитуй про майбутнє. Для тебе майбутнє – темрява й смерть.

Вона побачила, як її власний шок відбився на обличчі Ланнона, побачила, як колір покинув його щоки, а його губи перетворилися на лінії блідого мармуру.

– Ланноне Гіканус, ув’язнений часу, що метаєшся у своїй клітці. Чорна темрява чекає на тебе.

Ланнон рвучко хитав головою, намагаючись заперечити ці слова. Золоті пасма його волосся, ще вологі після ритуального миття, танцювали на його плечах, і він зображував обома руками знак сонця, намагаючись відвернути слова, які встромлялися йому в серце, наче стріли, що вилетіли з потужного лука.

– Ланноне Гіканус, твої боги відлітають, вони летять угору й залишають тебе в чорній темряві.

Ланнон відступив від трону, піднявши руки, щоб захистити обличчя, але слова нещадно переслідували його.