Думає над тим Зварич, і самому від тих думок робиться моторошно. Невже ж ціла армія така?!.. Неможливо!.. Звичайний, відокремлений випадок, хоч і який він болючий, який гидкий. Але стрілка розчарування застрягла вже в серці і ятрить рану. Не чув вже Зварич тієї любови до австрійських орлів, тієї гордости на вид австрійського війська, що раніше. Хоч як не поясняв би собі нинішньої трагедії, сумнів і якесь ніби легковаження вдерлися в його душу…
Із-за гори показався Завидів. На краю села видніє фільварок з млином і гуральнею. Біля гуральні військові коні.
Уланська стежа під’їздить до економівки, і старший десятник іде досередини.
Зварич спокійно жде на старшину.
За той час довкола нього твориться збіговисько з вояків, а із-за паркану виглядають селянські голови.
Із економівки виходить врешті старшина, а за ним старший десятник. Старшина, молоденький четар, блідий, пережитий, з моноклем на оці. Старшина від уланів:
— Хто ви такі? — питає Зварича по-німецьки, оглянувши його цікаво.
Зварич представився.
— Ви якої нації?
— Українець!
— Ruthener!? — догадався старшина.
Зварич притакнув.
— Ага! А що ви скажете до того вашого слуги?..
— Він дурний від уродження.
— Чого ви чіплялись до старшого десятника?
— Бо мені жаль було невинної людини.
Молодий четар кепкуюче посміхнувся:
— Невинної, кажете? І ви також невинні?!.
— Що ж я винен?!..
Четар хвилю мовчав.