Такий непослух випровадив би з рівноваги навіть меншого п’яного достойника, не то улана Австро-Угорщини. Вояк закипів гнівом. Його сірі вуса люто випнулись, мовби хотіли пробити ворога. П’яна голова бундючно заколихалась на ув’язі і відкинулась назад. Уланське чако переїхало з правого боку на лівий. Улан умлівіч скинув з себе кріс і змірився до Якимця.
— Pójdziesz, psia krew zdrajco, a nie, to ja cię trupem położę.
Якимцьо далі усміхнений, вступався назадгузь перед конем і помаленьку здіймав з плечей сокиру. Хоч ціле лице сміялося, сірі оченята вдивлялися придуркувато-хитро в наступаючого улана. Почувалося, що ось-ось він скочить тигром на вояка і розчерепить, так само всміхаючись, його п’яну, горду голову.
— Якимцю, дай спокій! — крикнув несамовито Зварич і пустився бігти до обидвох.
Ідіот на звук знайомого голосу відразу присмирнів і спустив сокиру. Крик Зварича тільки подразнив улана. Обернувся з конем до нього і вибалушив на нього свої очі. П’яна голова певна була, що ось має перед собою перебраних російських старшин, яких треба знищити, бо загрожують державі. Підострожений кінь рвонувся чвалом у сторону Зварича.
Зварич на хвилю задубів. Не страх облетів його, а безграничне здивування. Як то? Австрійський вояк мав би піднести зброю на горожанина своєї держави?! Ні! Це тільки хвилеве забуття п’яного і схвильованого чоловіка!.. Вже мав на устах слова догани, коли затріскотів замок кріса, а цівка піднеслася на висоту Зваричевої голови. Ще мить — і гряне стріл…
По здецидованих рухах вояка пізнав, що він не жартує. І щойно тепер почув страх смерти, так докладно і виразно, як ще ніколи. Хотів просто втекти і не міг. Ноги мов приросли до землі, а одна рука, витягнена вперед, так і заклякла.
В тій хвилині вибіг з ґанку Городюк і з піднесеними руками кинувся до улана.
— Пане улан!.. Прошу вас, що ви робите! — крикнув здавленим голосом. Улан відірвав очі від Зварича.
— Jak to co? Со się należy! — викинув зі себе, потрясаючи головою.
— Але ж бійтеся Бога! Таж то невинні люди… А той пан також «військовий», — додав, показуючи на Зварича.
Останнє речення припадково було найбільш цінне для рятунку Зварича. Улан помалу спустив кріс і спинив коня.
Зварич щойно тепер відзискав владу в ногах. Назадгузь, назадгузь, весь час обсервуючи улана, дійшов до дверей хати і вскочив досередини. Коли обертався, мигнуло (а може, тільки йому здавалося, що мигнуло!) чиєсь лице за шибкою вікна. І нараз зробилося йому стидно. Ану ж це Наталка… Бачила його перестрах і була свідком соромного відвороту… Але що ж було робити. Вояк озброєний, на коні, а ще до того невідповідально п’яний. Втишило все те його надшарпану амбіцію, і Петро пустився в кімнату.
В сінках стрінула його бліда і схвильована Городюкова.
— І чого ти, Петре, там пхався?!.. Нещастя могло бути.
Пані Керницька, вже з пляшкою горівки і чаркою в руках, тільки потакнула і побігла частувати улана. Він далі викрикував щось войовничим тоном, і чути було, як Городюк і отець Еміліян переконують його та вспокоюють.
Зварич за той час зовсім прийшов до себе, а навіть його душевний стан змінився на противний. Вступився перестрах і збентеження, а на їх місце прийшли відвага і задиркуватість.
— Я йому покажу ще — грозив перед Городюковою уланові.
— Хлопче! Що ти видумуєш!..
— Нічого. Тільки піду до його команданта і запитаюся, чи австрійський вояк має так поступати.
ebooksa