Часом знову Якимцьо розговорювався при іншій нагоді. Бувало, підійде до нього хтось із домашніх чи чужих і питає:
— Якимцю, а до чого я «пікнований»?
Якимцьо довго дивився на питаючого і думав, до чого б то його призначити або «пікнувати», як казав.
— Ги?.. Ви будете до молотільні!
В той спосіб Керницькі і Городюки вже були попікновані всі до одного. Пані Керницька — це була «Матір Божа жидівська», Городюк був призначений «до січкарні», пані Городюкова «до трафіки», Наталка до прачки в Золочеві, а Зварич мав, на його думку, робити кар’єру як доглядач волів на фільварку в Бонишині.
Знаний був дурний Якимцьо зі свойого пікнування, і як тільки приїхали до Керницьких гості, то зараз молодь, а нерідко і старші, йшли до нього питатися, куди вони годяться.
Ніхто і в голову собі не клав, що Якимцьо стане колись великою особою, яка буде грізна для цілости австро-угорської монархії. А прецінь так сталося, і то саме в хвилі, коли отець Еміліян задумував виложити, який Сибір величезний, який неісходимий.
На подвір’я приходства в’їхав чвалом австрійський улан і спинився тільки тому перед ґанком, що кінь не хотів перескочити хати ані не вмів відчинити дверей.
Кінь і їздець були опорошені та змучені. Улан, крім того, був ще й п’яний як ніч, що видно було і з рухів, і посоловілих очей, які непевно дивилися з-під чака на світ божий.
В хаті хоч і помітили вояка, ніхто не вийшов до нього, тільки Зварич вибіг на ґанок.
Якимцьо, що рубав дрова коло дровітні, підійшов зі сокирою до улана і таємничим шепотом доповів йому:
— Ви чого тут шукаєте? Їдьте до Підкаменя! Там, під горою, закопані ножі…
П’яна фантазія улана пішла відразу в рух.
— Noże!!. Jakie noże?!.
Якимцьо мляво посміхнувся і притакнув порожньою головою.
— Ножі і кулі… Коло Підкаменя… Як не викопаєте, біда буде з вами.
Улан аж підскочив на сідлі.
— А, jesteś nareszcie! — скричав він до усміхненого Якимця. — Chodź ze mną! Marsz! — закомандував.
Але стрінувся з опором.
— Я не піду, — цідив крізь зуби Якимцьо, — ви самі відкопуйте їх.
ebooksa