Селянин усміхнувся.
— Ой, войсько — то не забавка. Як є наказ, то й рідна мати не поможе.
Другі селяни потакуюче покивали головами.
— А ще до того у воєнний час, — додав один з них. — То, паничу, хто не військовий, то цього не розуміє.
— Таки так, — згодився третій. — Наказ при війську — свята річ, і на те нема апеляції. А ще до того під час війни…
— Він, уважайте, втікав — о! — сказав перший, звертаючись до цілого гурту. — Улан крикнув: Halt! Раз, другий, третій; не станув — стріляє. Такий припис.
Зварич слухав отого всього і не знав, що на те говорити. Спершу здавалося йому, що вояк допустився злочину, тепер під впливом слів селян виглядало, що це ніби щось іншого, на що досі не мав прикладу, ні не знаходив назви.
Постоявши ще хвильку, вернув до візка.
Городюк хоч перед тим і не хотів, щоби Петро йшов дивитися на Якимця, тепер цікавився кожною дрібницею: як він лежить, де дістав кулю, чи виглядає дуже змінений.
Звичайна цікавість людей, які раді довідатись якнайбільше про річ, якої самі не мають відваги оглянути.
Бричка заїхала на приходство і спинилася перед ґанком. Петро мимовільно кинув поглядом у сторону дровітні.
Була купка нарубаних дров, лежала сокира…
«…Потім дорубаєш дров і принесеш води до кухні…» — пригадав собі слова пані Керницької, сказані до Якимця.
Всміхнувся гірко… Ні дров не дорубає, ні води не принесе…
Двері від ґанку відчинились навстіж, і з них вибігла пані Городюкова.
— Богу дякувати! — вимовила тремтячим голосом і почала кліпати повіками, з-під-яких котилися сльози.
Петро зіскочив з брички і підступив до неї.
— Тіточко, прошу заспокоїтися. Мені ж нічого не сталося.
— Але могло статися, — хлипала Городюкова. — Могли так зробити, як з Якимцем.
— Но, но, так зі мною не сталось би! Одно — що я не дурний втікати, а друге — що я таки собі не дам наплюти в кашу.
ebooksa