— За що?
— Москвофіл. Як могли мене взяти, то його тим більше.
— Думаю, що ні. Він теж до нічого не мішався. Одно тільки, що принумерував «Галичанина» і твердий знак писав…
В’їхали в Бужани. Зварич кинув оком на поля біля економії і на згадку недавньої драми почув мороз поза шкірою. На полі біля трупа Якимця стояв гурток людей.
— Піду до нього, — промовив Зварич, — подивлюся на бідолаху.
— Не треба, хлопче, — спротивився Городюк. — Ти і так мав нині досить нагоди денервуватися. Пощо тобі там лізти.
— Ні, таки піду, — рішив Зварич і скочив з візка.
— Петре, та пощо? — пробував ще здержати Городюк.
Але Зварич не слухав. Швидко перескочив придорожній рів і побіг у сторону Якимця. Якимцьо лежав навзнак, розкинувши далеко руки. Круглий соломковий капелюх, що йому Петро подарував минулого року, відкотився набік. На розстебнутих грудях Якимця видніла запекла груда крови. Петро перший раз у житті бачив забитого чоловіка. І дивна річ: смерть така видалась йому далеко менше страшна, а труп далеко менше відразливий. Зовсім не те, що при хоробі. Якимцьо лежав спокійно, мовби спав. Навіть дурна усмішка грала на лиці, як завсіди за життя. Люди, що стояли довкола, теж, видно, відчували подібне, бо більше цікаво, як жалібно, дивилися на трупа. Саме тоді до гурту підійшов війт.
— Пане начальнику, — промовив до нього Петро, — я прийду до вас на протокол.
— Так, так. Я вже сам панича хотів просити.
— А що зробите з Якимцем? Треба було б його забрати.
— Ні, не можна. Він мусить лежати тут, аж приїде комісія…
— Відступіться, люди, — звернувся до селян. — І нехай ніхто не рухає нічого. Так, як лежав, так нехай лежить.
Люди на згадку про комісію відступилися з острахом від забитого. Досі розмовляли між собою півголосом, а тепер то лишень десь-хтось слово сказав і то шепотом. Час до часу зітхнув хтось глибоко і покивав головою. Докладне розібрання цілої події оставляли собі на потім, коли будуть у своїй хаті. Тільки безжурна дітвора цілими гурмами збігалася на видовище і галасувала, оглядаючи здалека Якимця. Ближче до трупа не пускали її старші, а війт таки зовсім заказав зближуватись.
Трохи оподалік стояло кілька старших господарів і тихо розмовляли між собою. Один з них зачепив Зварича.
— Як то було, паничу, з вами і з Якимцем.
Зварич коротенько переповів подію, а селяни уважно слухали.
— Певна річ, — обізвався один, коли Зварич скінчив. — Не повинен був тікати.
— Так, але й улан не мав права стріляти, — відповів Зварич.
ebooksa