Курилася доріженька

— Ano naprzód ze mną marsz!

Дурний Якимцьо подивився веселими очима на вояка і, не перериваючи роботи, бурмотів щось під носом.

Біля ґанку стояли безрадно Городюк і отець Керницький та тільки поглядали по собі. Аж пані Керницька дала раду.

— Якимцю! — гукнула вона до дурного. — Йди з тим паном, а потім дорубаєш дров і принесеш води до кухні.

Якимцьо, почувши її голос, підніс голову, хвилю щось ніби думав, а далі кинув сокиру і байдужим кроком поплівся до брами. За ним рушив і вояк, тримаючи напоготові кріс та скоса поглядаючи на «арештанта».

За цією парою подався і Зварич — доходити, як думав і хвалився, сатисфакції для себе і кари для улана. Тримався приличної віддалі від п’яного вояка, щоб той часом і його не взяв за якого майора ворожої держави.

Дійшовши до скруту дороги, побачив біля економії кавалерійську стежу, що стояла на місці, тільки коні крутилися неспокійно. Улан зі своїм «майором» дійшов уже до товаришів і розповідав щось одному з них, показуючи то на Якимця, то на приходство.

Зварич прискорив ходи, щоб поспіти на час.

Але раптом кіннотники заметушились, мовби між них гадюку кинув. З-поміж них вискочив Якимцьо і рвонувся щосили навпрошки через поле.

— Наlt!.. Наlt!.. Stój! — закричали вояки, а один навіть пробував скочити через рів, але кінь загруз у торфовиську і не пішов.

Вслід за Якимцем бахнув стріл один, другий, третій. Якимцьо мов не чув цього. Гнався через поля в противну сторону від села.

Улани розступилися і почали стрілянину за ним. На сухій ріллі докладно видно було, де вдаряли кулі, бо тут то там курилася підбита земля.

Нараз Якимцьо захитався, зробив ще кілька непевних кроків і впав.

У Зварича серце стиснулося від злости і жалю. Він пустився бігцем у сторону уланів і кричав скільки сил, щоб дали спокій.

Коли повернув голову на поля, побачив, що Якимцьо підвівся з землі і втікав дальше, хоч уже не так швидко. Кріси уланів знову затріскотіли, а довкола Якимця знову запурхала суха рілля.

На грохіт стрілів повибігали з поблизьких хат люди і заглядали з-поза плотів на першу битву. Ніхто якось не квапився бігти до уланів. Хоронив, видно, селян сам інстинкт, бо не давав їм прийти з поміччю Якимцеві. Зварич все-таки біг дальше. Біля одної хати почув голос, що кликав за ним:

— Паничу, не йдіть. З войськом нема жартів.

Але не зважав на це.

За той час Якимцьо відбіг вже досить далеко, а улани били до нього сальвами. За третьою чи четвертою зряду якась куля таки не пожаліла неповинного дурного слугу. Якимцьо знову захитався, заточився, мов п’яний, і впав. Зварич хвильку здержався і дивився, чи не встане він. Але Якимцьо не вставав. На чорній торфовистій землі сіріла велика груда. Непорушна і тиха. То лежав убитий Якимцьо.

Зварича ділило ледве яких п’ятдесят кроків від уланів.