Пані Городюкова ціла аж тремтіла.
— Бійся Бога, хлопче, як ти себе наражував. Таж то кожної хвилі смерть!
Зварич дуже любив свою тітку, і жаль йому було її сліз.
— Тіточко кохані, слово даю, я не сподівався того. А зрештою… Ось я є назад: здоровий і ненарушений.
Пані Керницька подивляла Петра:
— Але ви відважний чоловік. Я, здається, вмерла би зі страху.
— Чого? — надувався Петро. — Що ж мені могло статися?!..
— Добре вам тепер говорити. А дивіться — Якимцьо…
— Тікав, прошу пані добродійки, не знати чого…
Пані Керницька зітхала:
— То я все завинила. Нащо мені було казати, щоб ішов з тим проклятим уланом.
На останні слова жінки отець Еміліян затріпав руками.
— Дай спокій… Не хочу того слухати!
Видно було, що отець Керницький немало наївся страху і тепер тіни своєї боїться.
— От ліпше, — додав по хвилі,— дай що пану Петрови з’їсти. Виголоднів десь добре.
— Не треба, дякую, я не голодний.
— А чим же тебе там годували, що не хочеш їсти? — запитався Городюк.
Петро всміхнувся, не відповівши нічого.
— Таки правда, — сказала пані Керницька. — Я вам зараз щось зроблю, — і вийшла до кухні.
В кімнаті на хвилю стихло. Отець Керницький, хоч і який звичайно балакучий, не мав охоти до розмови. Петро не обзивався, чекаючи на запити. Пані Городюкова мовчки дивилася на Петра, а Городюк ходив задуманий по кімнаті. Панував якийсь нестерпний настрій, так, наче щойно мерця винесено звідси. Щоб перервати його, Городюк станув проти жінки і запитався:
ebooksa