— Перший раз його тільки поранили, бо я бачив, як упав, але зараз знов підвівся, — оповідав Зварич. — Щойно другий раз як упав, то вже було по нім: дістав у серце.
Наталка, що весь час мовчки сиділа на канапі, не видержала і голосно захлипала. Далі зірвалася з місця і побігла в другу кімнату.
— Наталка дуже любила Якимця, — сказала пані Керницька, якій самій крутилися сльози в очах. — Як тільки згадати про нього — зараз плаче.
— Ну що ж, прошу пані, пропало! — сказав Городюк. — Тепер треба тільки допильнувати, щоб виновники були покарані. Я, зі своєї сторони, постараюся, що в моїй силі. Маю досить знайомих у Золочеві і в старостві, і між військовими.
Городюк мав слабість хвалитися своїми знайомствами по всяких інституціях і дуже любив, як люди вдавалися до нього по поміч.
— Щось довго дуже триває той протокол, — сказала Керницька по хвилі мовчанки. — І вас, пане Зварич, щось не кличуть.
Зварич мов зі сну збудився. Не думав він тепер про протокол, а дивився у вікно, де перед хвилею майнула золота голівка Наталки. Йому так хотілося побігти туди і пригорнути ту заплакану голівку до себе, розважити, потішити. Яке в неї серце добре, коли так болюче відчуло смерть такого бродяги Якимця. А коли б він, Петро, згинув, чи заплакала б?!.. Варто було б так на пробу згинути, щоб переконатися…
Питання пані Керницької вирвало його з солодких дум.
— Цікаво, чому не кличуть, — відповів.
— Видно, розбалакалися про різне, — припускав Городюк.
А в тій хвилі відчинилися двері, і отець Еміліян станув у них.
— Пане Зварич, прошу до канцелярії. А ти, — звертаючись до жінки, — будь ласка, пришли тамтуди якусь перекуску для жандарма.
Зварич швидко подався за отцем Керницьким, радий, що після протоколу зможе вийти другими дверми на город.
Не минуло й чверть години, а він вже був вільний. Розказав жандармові, що знав і що бачив, підписав зізнання і через сінки вийшов у город.
Зараз почав розглядатися за Наталкою. На лавочці коло бозів не було, в пасіці — теж ні, оставало ще одно місце — край городу під смереками. Подався туди і вже здалека побачив синій шаль Наталки. Скрадаючись на пальцях, підійшов зовсім близько і станув за нею.
Наталка сиділа на лавочці, сперши лікті на колінах. Лице закрила долонями, мовби плакала. Але ні! Рамена не здригались, груди дихали спокійно, тільки час до часу високо підносились від зітхань. Зварич довгу хвилю дивився на оту голівку ясну, схилену в важкій задумі, на ручки, ще майже дитинні, що закривали лице. Хотів неспостережно підійти і сісти біля неї на лавку. Та суха смерекова галузка перешкодила. Хруснула ненадійно під ногою і дала знати Наталці.
— Ах! — крикнула в перестраху і зірвалася з лавочки. Петро зніяковів.
— Йой! Я так перестрашилася, — відітхнула з полегшею. — Як ви так тихенько зайшли?
— Вибачте, панно Наталко, я не хотів вас страшити… Можна собі сісти коло вас?
— Прошу, сідайте.
ebooksa