Курилася доріженька

Петро сів і замовк. Наталка також не знала, як заговорити. Стояла біля лавки, спустивши очі і підкидаючи нервово тороки шаля.

Довго ні одно, ні друге не обзивалися. Петро страшенно чогось зайнявся своїм черевиком, крутив ногою і оглядав його на всі боки. Так звичайно легко йшла їм розмова, а нині чогось не клеїлася. Не раз так буває в житті: не маєш що говорити — губа не замикається, маєш багато на серці — уста мовчать як закляті.

Врешті Петро таки заговорив:

— Чому не сідаєте, панно Наталко?

Вона коротко глипнула на нього і ще більше потупила очі.

— Не хочу, ще… хто нас побачить…

Петро спершу з дива не міг вийти. Адже ж стільки разів сиділи на городі чи в хаті вдвійку, і ніколи вона не боялася. Аж нині… Нарешті більше інстинктом, як розумом, дійшов чому?! Вона стидається його як чужого, як хлопця, боїться, щоби хтось не подумав, що вони, може, любляться…

Щось залоскотало його в горлі і спинило на хвилю віддих. Подивився довгим поглядом на Наталку і так ніжно просив:

— Та сядьте, панно Наталко! От поговоримо собі щось. Мені вже недовго з вами говорити…

Останні слова вийшли в нього так сумно, що Наталка знову підвела очі. Він, хоч дивився в землю, почув світло її очей на собі.

— Сядьте! — ледве ворухнув устами.

І вона сіла… Але так, що немов готувалася до втечі: на самім крайчику лавки.

В Зварича знову вичерпався весь запас фантазії, і розмова не склеювалась.

Напроти них великою червоною кулею скочувалось серпневе сонце над обрій. В саду прочуняв уже вечірній легіт і стрибав по траві та квітках, розсіваючи пахощі, не тяжкі весняні, а ледве чутні благовоні пізнього літа. Тихо- тихесенько було довкола. Десь тільки цірнула ластівка або басовою струною забринів спізнений джміль.

Нараз у те тихомир’я ввірвався гриміт. Мов далекий відгомін грому, протяжний і низький. І Петро, і Наталка глянули разом на небо.

На заході сонце допливало до берега по чистім, безхмарнім небі.

— Десь на сході буря, — догадувалась голосно Наталка.

Глянула на схід, але й там ні хмаринки. Цитринове небо погідно всміхалося до землі.

Надслухували…

Знову прикотився до них гриміт, один, далі другий і третій. Але, вслухаючись уважно, можна було пізнати різницю між ними і звичайними громами. Були якісь сухіші і більш злющі.