— Таж це майора Клявса кінь!
Той один вигук вияснив цілу загадку. Майор Клявс вирушив зі своїм куренем на границю.
Тепер вернув його кінь…
Вже з півгодини тривала ловля коня. На Валах збиралось щораз то більше людей. Відважніші пробували ловити, менш відважні запирали тільки вхід. Але нікому не щастилось. З’явилися вже і якісь вояки, заходили коня, приговорювали до нього — не помагало. Кінь спинявся на хвилину і знову зривався до бігу.
Нараз із бічної вулички вибігла якась жінка і пустилася в сторону коня. Всі остовпіли. Невже ж ця пані хоче ловити отого звіра?! Хтось кинув слово остороги, хтось кинувся здержувати.
Кінь стояв саме біля паркового ставка і немов задеревів. Жінка підбігла на яких двадцять кроків і станула. Витягнулася вперед і пильно придивлялася коневі.
— Ральф! Боже!! — крикнула розпучливим голосом і аж заточилася від жалю. Закрила лице руками і занеслася голосним риданням.
— Забили!.. Боже!.. Забили!.. — виривалося їй з грудей.
Кінь підніс голову і немов приходив до пам’яти. Здавалося, що ціла його стать змаліла. Очі вернули на своє місце, грива осіла на карку. Витягаючи голову в сторону жінки, він осторожним кроком зблизився до неї.
— Ральф!..
Кінь ще раз підніс голову, а далі підійшов зовсім близько і положив голову на плече ридаючої.
— Майора Клявса жінка! — сказав знову той сам гилос, що перше сповістив, чий кінь.
А жінка піднесла заплакане лице і дивилася в зеленкуваті добрі очі вірного звіряти. Її біла рука з любов’ю гладила гарну кінську головку, що спокійно лежала на її рамені.
— Ральф! Скажи, де пан? — питалася коня.
Але кінь не відповідав. Водив тільки кривавими храпами і потрясав розірваними поводами…
Сказав би, якби вмів… Що пан його на чолі свойого куреня загнався в московську засідку, що з корчів біля Олієва вискочили козаки, що підняли пана на списах, а він сам вирвався з цього пекла і вернувся під браму казарми у Золочів.
Не сказав цього кінь, але за нього промовили розірвані вудила, плати білої піни на грудях і плями крови на сідлі…
До коня підійшов якийсь вояк, взяв за поводи і повів за жінкою. Вона йшла передом, пригорблена і постаріла, втираючи рясні сльози. За нею ступав кінь її мужа з кривавими плямами на сідлі…
Зварич довго стояв і дивився їм услід. Пригадував собі блискучі очі коня, в яких відбився весь жах великої події — війни. Перший раз почув правдивий подих її і разом з острахом влилась у його груди хвиля дивної, незнаної радости…
Жінка, а за нею і кінь, давно вже сховалися за закрутом вулиці, але народ ще довго стояв і говорив про випадок.
ebooksa