Зварич побачив, що стрілив дурницю, і старався направити немиле враження.
— Ну… я думав, може, який скомпрометований… втікає перед москалями…
Соляник насмішкувато глянув на нього.
— Що вам таке якесь по голові колотиться? Дідич з Росії міг би втікати до Галичини через свій фронт?! Та це таки наш, австрійський поляк. Втікає, бо москалі вже під його село підступили.
Зварич щиро зареготався.
— Чого ви смієтесь? — спитав здивовано Соляник.
— З себе самого. Мені смішно, що я міг так по-дурному думати. Але тепер чоловік направду дістає якусь мотилицю. Кожна вістка для нього правдива: раз — що наші за границею, другий раз — що москалі під Олієвом; раз — що наші б’ють, то знову — що втікають. Я нині, наприклад, чув три різні чутки, а кожна «з достовірного жерела» і кожна противорічна.
Соляник засміявся і собі.
— Думаєте, що зі мною інакше. Я знову цілий день бігаю і шукаю саме тих жерел. Але оце останнє — то знаю про нього з фактично достовірного жерела.
— В такому разі, скажіть, де міг той дідич подітися.
— Може, скрутив куди на бічну дорогу, а може, заїхав куди.
— А може, військо його задержало і сховало? — впало на думку Зваричеві.
Соляник задумався.
— Знаєте… То може бути. Не хотіли, здається, щоб ширилася паніка. Але, — додав по хвилі,— вона і так уже шириться. А про те, що сказав отой дідич, певно, вже пів Золочева знає.
— А що ж він, властиво, сказав?
— Як то ви не чули? Я ж вам, здається, вже казав: москалі підступили під його село, і він мусив утікати.
— Більше нічого?!.
— Треба вам більше?.. Мені це вистарчає… Решту можна вже собі доспівати: попросту наші…
Вулицею надійшло трохи австрійських старшин, і Соляник урвав речення, яке, здається, не було зложене на хвалу австрійської армії.
Коли старшини перейшли, він шепнув до Зварича:
ebooksa