— І ще вас кличуть? — здивувався Петро.
— О, ще й старших кличуть. Тут є з нашого села трьох таких, що їм за місяць сорок і два буде, а ще їх закликали.
— То ви вже десь давно жонаті?
— Шіснайцять років. П’ятеро дітей у мене, а найстарший то вже до п’ятої кляси гімназії йде.
На згадку дітей бронзове лице припало сніддю. Очі під навислими бровами дивились хвилю в далеке невідоме, а далі потупились на землю. З грудей вирвався глибокий віддих.
— Та що! Нема апеляції… кличуть, то треба йти. Мусиш. А ви? — звернувся селянин до Зварича. — Також ідете?
— Я ще не мушу, але йду добровільно. До Українських січових стрільців.
— Чув я, що багато йде добровольців. Що ж… Молоді хлопці… кортить.
— Не те що кортить, а треба, — доказував вчительським тоном Зварич. — Україну мусимо від москаля відбити.
— Україну, кажете… А багато ж вас є?
— Ну… буде… — зам’явся Зварич, — буде зо двайцять тисяч.
Селянин посміхнувся.
— Двайцять тисяч… Багато воно і мало. В москаля сто раз тільки буде.
А трохи помовчавши, спитав:
— То в москаля також є Україна?
Зварич злісно скривив уста. Маєш тобі галицького українця. Такі питання ставить! Але, подумавши, що золочівський повіт не такий-то свідомий, простив селянинові нещасливий запит.
— Є в москаля Україна. І то багато більша, як у нас… Дивно, що ви про це нічого не чули, — додав з докором.
Селянин, видно, вичув злість у словах Зварича, бо старався справу загладити.
— Та дав би Бог, щоби там Україна була велика. Недовго москаль воював би з нами, сили не стало б.
— І не буде довго воювати, — запалився Зварич. — Ми як тільки ввійдемо тамтуди, зараз народ стане за нами…
ebooksa