— Проти царя ніби?! — перебив недовірливо селянин.
— А ви як гадали!?.. Певно, що так. Досить їм московської неволі. Чекають там на нас, і ми підемо до них.
Селянин хитав головою, притакував, але видно було по нім, що не вірить… Нараз підніс голову і несподівано змінив тему:
— Не знать, де то нині так гармати грають?!
Нечайно кинене питання збило Зварича з тропи. Він зготовився був до тріумфального маршу в глибину України, а тут нараз хтось поставив його серед дійсности. Гармати справді гуділи немов виразніше. Не вспів ще зібратись на нову відповідь, як селянин встав і попрощався з ним.
— Дай, Боже, щоб то була правда, що ви говорите, — сказав на відхіднім. — Але я вже мушу йти до своїх. Бувайте здорові!
Пішов повільною, певною ходою в сторону свойого гурту. Зварич довго дивився йому вслід і не знав, що й думати про нього. Раз здавалося йому, що це несвідомий, темний чоловік, яких стільки ще по забитих селах, то знову, що це хитрий і недурний мужик, до того, може, навіть і москвофіл. Коли прийняти друге, то його висказ про гук гармат був доброю відповіддю на балачку Зварича про побідний похід на Україну. Адже гармати щораз то виразніше чути…
Лихий на себе, що якось так немудро вийшов з тієї цілої розмови, встав і собі та пішов на свою збірку до бурси. На бурсацькім подвір’ї стояли вже гуртками стрільці і балакали голосно та наввипередки, як звичайно між молодими людьми буває. Кілька старших стояло осторонь і говорило між собою тихіше і більш таємничо. Зварич пізнав серед них свойого сотенного і підійшов ближче. Один-два з цього гурту були йому давніше ще знайомі, з іншими познайомився.
— Здається, то це я вам казав учора командувати другою четою?!. — звернувся до нього сотенний.
— Так єсть, товаришу сотник! — відповів Зварич. — Чим можу служити?
— Знаєте, товаришу, зайшли деякі зміни. Головний командант стягнув дві сотні в одну, і тим самим зменшилося число четових. Команду над другою четою обняв товариш Орський… А ви підете до першої чети, до першої чвірки.
Зварич слухав цього всього ніби зовсім спокійно. Але в душі його не виглядало воно так само. Важко йому було погодитися з думкою, що він нині знову звичайний рядовик, важче, як учора, що він став четовим. Жалко робилось на серці і досадно. Як же?! Так легко змінюється в стрільцях комендантів?! Адже це в правдивім війську не до подумання!..
Але зараз прийшло йому на гадку, що це все заледве перші початки. Нічого нема ще закріпленого… Врешті, він і не може мати претензій до такого рангу, не знаючи як слід ні своїх обов’язків, ні взагалі військового діла.
Отак розваживши і потішивши самого себе, став прислухуватись до розмови старших.
— Вчора вечером, — говорив таємничим шепотом директор Савчишин, — казав мені сусід-жид, що москалі вже під Оліїв підійшли. Австрійці там зібрали досить війська…
— І, може, тепер там б’ються! — докинув хтось.
— Я також так думаю. Власне, той самий напрям.
— В такому разі, дуже легко можуть москалі зайняти Золочів!
Директор Савчишин, як сотенний командант, не міг допустити до завеликої паніки.
— Но-но! — заперечив рукою. — Не так-то воно легко, як ви думаєте. Оліїв а Золочів — шмат дороги. Уявляєте собі, що австрійці так з легким серцем позволять москалям іти вперед?! В тім, напевно, є якийсь підступ, якийсь план.
ebooksa