— Бачили ви їх міни? Щось тут недобрим пахне. Я вам кажу, що то готово дуже зле скінчитися. Одної хвилі заберуться, а нас кинуть на поталу.
Зварича це неприємно вразило.
— Можливо, що москалі вдерлися в Галичину, але я не вірю, щоб Австрія могла так легко віддати Золочів. Це ж майже твердиня!..
— Е, ви говоріть своє, а я своє кажу. Стрільці підуть так само, як і військо, а нам навіть знати не дадуть. Ну, бувайте здорові,— закінчив сумовито. — А як будете десь за Львовом, то згадайте мене, старого.
Подав Зваричеві руку і побіг підтюпцем у сторону каварні. Може, знову шукати достовірного джерела на якусь іншу чутку… Зварич довго стояв на вулиці і думав над тим усім. Все складалося на те, що слова старого учителя були правдиві, але чогось ціле його єство бунтувалося проти зовсім логічних висновків.
— Як же ж?! Австрія мала б програти війну? З ким?! З неграмотними москалями… Австрія, яка мала знамениту техніку, вишколене військо, прекрасних генералів?!. Мав би ж німецький дух, німецька солідність упокоритись перед отими москалями, яких маленька Японія збила на капусту?!. Що ж тоді зі стрілецькими мріями?! Де похід на Україну, де визволення російських українців з-під кормиги білого царя?!.
— Ні, це неможливе, — рішив Зварич. — Може, якісь місцеві невдачі і були, але то ще не програна!..
Отак сам себе розваживши, аж веселіше відітхнув і пішов «на кватиру». Спакується тепер, а по вечірній збірці зараз у дорогу до Бужан.
Але вечірня збірка принесла несподіванку. Головний командант не пустив нікого додому, а сам кудись пішов.
Вже добре смеркалося, а його ще не було назад. Стрільці поклалися на подвір’ї і на всі лади розбирали наказ команданта. Одні казали, що віднині всі будуть мешкати разом в одній з казарм, другі — що, імовірно, ще цієї ночі від’їдуть кудись.
Зваричеві це не дуже було на руку, бо хотів конче ще скочити до Бужан. Але зміна в дотеперішнім житті цікавила, а навіть дуже радувала його. Ось тепер лежить він серед трьох соток товаришів, чує їх розмови, віддихи, бачить огники папірос, що блимають де-не-де в пітьмі, і почуває, що це табір війська, і почуває себе членом цього табору. Прикувала їх чиясь воля, але приємно є почувати силу цієї волі над собою.
Десь коло 10-ї години вночі вернув головний командант, і стрільці заворушились. Повставали, цікаві, що за вісті приніс зі собою їхній верховод.
Командант закликав до себе сотенних, і за хвилю прогули накази:
— Сотні! Збірка в лавах!
Головний командант станув напереді і скомандував:
— Перша сотня, на мій приказ: Позір! Ходом руш!
Виступили стрільці рівним кроком, аж застогнала заспана земля. Вже із-за воріт Зварич оглянувся: друга сотня стояла далі на подвір’ї і не йшла за ними.
«Тільки ми!» — подумав не без гордости, хоч ще не знав, куди йдуть і чого.
Командант Сроковський підвів їх до недалекої казарми і ввійшов на подвір’я.
— Певно, будемо тут мешкати! — шептали між собою стрільці.
ebooksa