Зварич сів на порожню лавочку і дивився на мобілізованих. Деякі з них уже повставали і милися при джерелі, деякі, помившись, голосно відмовляли молитви, але багато ще спало. Ці останні немов прочували, що тільки їх спокійного сну — ось тут, на голій землі біля казарми.
Жінок мало було. Вони або приїздили щодня довідуватися до чоловіків, або — котрі здальша — ночували на передмістях Золочева і приходили рано зі сніданком. Тільки ті, які не мали чи не хотіли заїздити нікуди, ночували таки при чоловіках і надавали цілій групі мобілізованих вигляду зовсім не військового.
Біля Зварича проходив якийсь старший вже селянин, вертаючи від джерела. Свіжовмите лице блистіло в раннім сонці матовим бронзом, а з-під навислих густих брів дивилися в далечінь спокійні сиві очі. Шпакувате волосся, мокре ще від води, спадало на чоло, де-не-де розкриваючи поясок білішої шкіри — знак від капелюха. Петрові захотілось побалакати з ним хвильку.
— Слава Богу! — привітав селянина, коли він зрівнявся з лавочкою.
Селянин повернув у його сторону голову і повагом віддав привіт:
— Слава навіки.
— Ви також до війська?
— Аякже… Ось уже третій день чекаю отут! — і показав головою на браму казарми.
— А ви звідки?
— З Утіховець.
— Знаю, — відповів Зварич. — А я з Бужан. Знаєте, де це?
— Чому не знати! Буде півтори милі звідси. Їздив колись туди за кіньми.
— Сідайте трохи, як маєте час, — промовив Петро. — Поговоримо…
Селянин приглянувся уважно Зваричеві і стоячи запитав.
— А ви чий будете?
— Я від професора! Городюк називається… Може, знаєте його?
— Знати не знаю, але чув за нього.
Видно, ці Петрові генералії вистарчили селянинові, бо він приступив ближче і сів на лавку.
— Ви кілько літ маєте? — запитав Петро.
— В Спасівку минуло сорок і один.
ebooksa