А коли всі признали йому рацію, він продовжував далі про жида-сусіда:
— Казав мені ще той жидисько, що воно таки трохи відворотом смердить. З Золочева вивозять магазини на захід…
— Я сам це бачив, — докинув Зварич. — Вчора один вояк, навіть мій знайомий з Бужан, ладував овес на тягарове авто.
— А куди його мали везти?
— Не знаю, не питав.
Хвильку після того всі мовчали. Кожний мовчки пережовував почуті відомості. Нарешті сотенний Савчишин зробив заключення:
— Отже, мої панове, треба бути готовим на всякий випадок. Можемо навіть відійти. Тому нехай кожний приготується і полагодить свої діла.
— Прошу ставати на збірку. Найвищий час! — додав по хвилі, і гурток розійшовся.
Зварич станув на своїм новім місці в першій четі і навіть у гадці вже не мав, що він назад вернувся до ряду. Останні слова сотенного про можливість відмаршу з Золочева займали тепер усі його думки.
«Можемо відійти кудись, а я ще навіть білля не маю, — думав він. — Треба попросити завтра, як буде можна, відпустку на один день і поїхати додому…»
На згадку Бужан станула йому перед очима Наталка. Попрощатися треба з нею. Від’їхав з дому отак, мов на прогулку. Ніхто не думав, що прийдеться так швидко покинути Золочів. Числив бодай на яких два-три тижні побуту.
Записався при збірці до звіту і просив на один день відпустки.
— Добре! — сказав головний командант. — їдьте, але вертайте мені швидко. Довше, як один день, не можу позволити. Завтра вечером бути назад.
Після звіту не робили сотні вправ. Злука двох сотень в одну дала багато роботи четовим, які наново списували і уставляли свої чети.
Була десь година дев’ята — пів до десятої, коли розпущено всіх з тим, що пополудні відбудуться вправи за містом на майдані.
Зварич вийшов з бурси і пустився йти через Вали. Саме скручував з головної стежки в бічну, як почув за собою тупіт кінських копит.
Оглянувся… На стежку вбіг кінь, осідланий, але без їздця. Каштанувата його шерсть припала порохом, а цілі груди вкриті були платами білої піни. Видно, далеку дорогу зробив. Роздуті храпи червоніли жевріючими вугликами, немов поранені, а очі, повні якогось дикого жаху, вилізали з оправи і блистіли до сонця, як два ізмарагди. Кінь спинився в своїм дикім бігу, заривши передні копита глибоко в пісок на стежці. Витягнув шию і потягнув храпами повітря. Хвилю стояв, як з каменя викутий. Тільки під ніжною шкірою дрижали незамітно м’язи. Але чи почув, чи, може, пригадав собі щось, бо захропів, крутнув головою і пустився знову чвалом, викидаючи за собою стовпи піску. Побіг до брами казарми і вернувся чвалом назад.
З усіх боків почали надбігати люди і старалися зловити коня. Кінь, наткнувшись де-небудь на запору, скручував набік, перескакував рів чи корч і гнався далі стежкою, фиркаючи ногами та збиваючи куряву.
Зварич і собі пробував заступити дорогу коневі та зловити його, але за кожним разом кінь або ставав дуба, або перебігав мимо, або скручував убік. Треба було відскочити, бо міг розтратувати або вдарити.
Дивна річ, кінь не втікав далеко, хоч вулиці не були замкнені, але весь час крутився по парку, раз у раз підбігаючи до брами казарми. Нарешті хтось крикнув:
ebooksa