– Вперед!..
З шумом, од розбитої на бризки води, закрутились колеса пароплаву, і береги ріки зрушилися з місця.
– Повна хода! – знову твердо пролунала команда, і пароплав швидко пішов униз за течією ріки, хвилюючи її й розбиваючи її воду на блискучі кришталі.
Гай стояв на верхній палубі, спершись на бильця, і дивився на будинки, на бані церков, на вежі міста, що його він залишав. Сонце котилося до обрію ї блискуче сяяло в шклі вікон і в шкляних покрівлях будинків. Гомінкий натовп на палубі пасажирів і пас жирок не давав замислюватись, заглиблюватись у власні думки і почувати себе самотнім.
До Гая підійшли двоє жебраків, сліпа жінка і цілком здоровий, лише обідраний, чоловік. Жінка мовчала, а чоловік говорив, звертаючись до пасажирів.
– Подивіться на цю жінку, громадяни! Вона нещасна! Вона сліпа! Вона нічого не бачить! Вона не бачить сонця, не бачить ваших облич… Ця жінка не може заробити на себе. Вона може померти з голоду! Громадяни, не дайте померти сліпій жінці з голоду! Громадяни, ваш обов’язок допомогти їй!..
Жебрак, що водив сліпу, поводився, як справжній агітатор, і це замість жалю викликало сміх.
Гай, стримуючи посмішку, поглянув на зацікавлені й веселі обличчя пасажирів. Один із пасажирів, що сидів на кошику, посміхаючись підморгнув йому. Гай щось муркнув жебракам, щоб вони відчепились, і знову поглянув на пасажира, що підморгнув йому.
Тепер Гаєве обличчя розповзлося в широку посмішку і він зробив кілька кроків. Привітно простягаючи до нього руку, стояв Петро Пустовійт – робітник, колишній приятель Теодора Гая, що з ним він колись пережив багато пригод, що з ним він їздив міняти на хліб коси і що разом з ним він бився з поляками.
Ця несподівана зустріч схвилювала їх обох.
– Куди ж ти мандруєш – запитав Гай.
– На Дніпрельстан. Я вже з рік без роботи!
– Як це добре, нам по дорозі! Значить туди!..
І вони стали оповідати один одному про життя і згадувати дещо з минулого, що залишилося в їхній пам’яті.
Вони пливли великою рікою до моря, дивились на картину, що розгорталася перед ними, як книжка географії або журнал «Навколу Світу», дивувались з надзвичайних краєвидів, і дух пригод, дух подорожів просякав їх. Вони проїздили повз Канів, Кременчук і Каменське і бачили стільки нового й цікавого для себе, що Гай не витримав і почав записувати свої вражіння. Він пригадав, що часто писав до газет і після робкорівських дописів навчився писати й великі статті, чому ж він не зможе записати свої вражіння від подорожі і потім надрукувати хоча б у Дніпропетровському.
В осередку вандеї
В далині, у вечірній імлі, сумирно забовваніли Трипільські гори.
Пароплав біг поковзом блискучим темним лаком ріки.
Трипільські гори. Що вони бачили?..
Вони бачили озброєні орди потурбованого й злого, як осиний рій, села; вони бачили дивовижних ватажків, що, заразившись національною отрутою, проливали кров на ці вкриті травою гори і темні, порослі лісом, байраки.
ebooksa