Гай блискавично відірвався поглядом од Марії і поглянув на Терещука.
– Ідіть ви всі в… ящик! – відповів Гай і одвернувся від них.
Так Гай розв’язався з героями свого роману.
Він вибіг з пивної в ніч вулиці.
Він, сам не знаючи цього, може в тисячний раз проробив те, що вже робили до нього. Він пішов дорогою, що нею проходило багато будівників нашої доби. З вузького оточення в простір оновленої України, в простір шукань, руху вперед і завзятої боротьби. Він одшвартував від нудної пристані і пішов у далекий рейс, як ходять лише кораблі й зорі…
Далекий обрій розкривав перед ним свої двері в день.
XXIV
Вперед
Пароплав одходив о п’ятій годині дня.
Щоб не прощатись, Гай вибрав зручний момент, коли його дружина кудись вийшла, склав потрібні йому речі до чамайданчика, написав дружині листа, плюнув на прощання в куток кімнати і вийшов на вулицю.
Ще було рано. Можна було поблукати по місту, щоб востаннє поплакати на жилетку знайомих площ, пам’ятників і скверів, як найостання коханка. Але Гай не був сантиментальний, він уважав за краще піти до пристані, купити квитка і посидіти трохи на березі ріки, дивлячись, як хлопчаки маленькими вудками ловлять верховодку й піскарів.
Пароплав «Зоря ріки» своїм бортом, як гладким черевом, припав до маленької пристані. Вбік пристані трохи похилились щогли й димар пароплаву. На капітанському мостику було порожньо, на палубах метушились вантажники, кричали і мовчки ставили важку ногу на похилу палубу, коли згинались під тягаром скриньок, мішків та іншого річного вантажу. Пароплав поволі завантажувався і поринав у воду своїми чорними боками.
Гай сидів з квитком у кишені на березі коло води і дивився, як плюскають о берег хвилі і як метушиться пристань, загорожена вантажем, возами, кіньми й людьми. Він тільки тепер, відчуваючи смак свіжого повітря і бризки прісної води на вустах, відчуваючи блиск ріки і близьку подорож, став думати про жінку, що зосталася десь позаду, і про листа, що він їй написав.
Він писав:
«Кохання – опіюм, що замакітрює розум і волю людини. Звичка жити з однією жінкою призводить до утворення власности й зміцнення капіталістичних традицій. Чоловік стає рабом свого власного добробуту. Годі сидіти казковим обивателем у сподіванні на те, що колись зробишся Мініном і Пожарським. Досить з мене жіночих примх, безтурботного життя і заялозених паперів установ. Не хочу я незмінно грати ролю рогоносця і витрачати гроші на розкішну, вередливу самицю. Дальні обрії й бажання рухатись, бажання бачити нове й творити нове тягнуть мене вперед. Я спадкоємець тих, що підкладали бомби під набридлу усталеність, і моя власність – праця й широкі дороги. Я їду далі, вперед! Можеш виходити заміж, можеш жити, як тобі подобається! Я переконався, що наші шляхи різні. Мої переконання розбиваються об твою фізіологію і я біля тебе безсилий і непотрібний. В своєму маленькому житті я хочу відчути хоч будь-яку реальність своїх мрій і переконань ї хочу бути його творцем. Прощай! Я не кажу, куди я їду, я не хочу, щоб ти навіть знала, де я. Я їду вперед…»
Гай тепер пригадував, що він писав дружині, і до почуття вільности, до почуття повітря й широких шляхів домішувалось терпке почуття змарнованих кількох років. Вони як після розкошів, пияцтва й бездіяльности, залишили терпкий присмак на вустах. Але, коли Гай поглядав на ріку, на пароплав, цей присмак ставав ще непомітнішим, він лише трохи-трохи поблискував, як порох на старих, потурбованих фоліянтах.
Дедалі більше ріка впливала на нього і поволі владно захоплювала його в своє очарування. Смак пригод уже лоскотав уяву і тепер Гай лише міг жалкувати, що Україна не припадає своїми берегами до океану і не має таких кораблів, що йдуть навколо світу.
Після першого гудка Гай, протискаючись у натовпі пасажирів, пройшов на пароплава; розшукавши свою каюту, залишив у ній чамайданчика і вийшов на верхню палубу.
Тут було багато людей, було метушливо й весело. З верхньої палуби далеко було видно з одного боку місто, розташоване на горах, а з другого – ліси й плавні. Звідси дуже зручно було дивитися на свій власний шлях, що ним маєш намір посуватися вперед.
Нарешті, проревів третій гудок. На капітанський мостик урочисто вийшов капітан, прихилився до рупора і промовив коротко й твердо:
ebooksa