Хрестоносці

В тім-то й річ, що в Спихові. Вивезли ми її із Згожелиць не знати нащо.

Сама вона хотіла до абата, а коли абат умер, то що ж я мав робити,— нетерпляче відказав Мацько, який не любив про це говорити, почуваючи в душі свою провину.

Так, але що ж тепер робити?

Як — що? Одвезу її назад додому, та й нехай буде, що буде!..

Проте через деякий час він додав:

—Звісно, нехай буде, що буде, але коли б Дануська була здорова й така, як інші люди, то принаймні відомо було б, що робити. А так, хто його знає! Може, вона не одужає... і не вмре. Нехай би вже господь дав або одне або друге.

Але чех у цей час думав тільки про Ягенку.

Знаєте, ваша милость,—сказав він.— Коли я виїжджав із Спихова й прощався з панянкою, вона сказала мені: «В разі чого приїжджайте сюди раніш за Збишка й Мацька, Якщо їм треба буде послати гінця з вістями, то нехай пошлють вас, і ви одвезете мене до Згожелиць».

Ех! — відповів Мацько.— Певне, що їй було б незручно залишатися в Спихові, коли Дануська приїде. Певне, що їй тепер треба виїжджати до Згожелиць. Жаль мені сирітки, щирий жаль, та коли не судилося, то нічогісінько не вдієш! Тільки як же його це зробити?

Зажди-но... Кажеш, вона тобі наказала повертатися з відомостями раніш за нас, а потім одвезти її до Згожелиць?

—Я вам повторив усе так, як вона казала.

—Ну, то, може, тобі й варто виїхати поперед нас. Старого Юранда також треба б повідомити, що дочка знайшлася, а то ще вмре від несподіваної радості. Їй же богу, нічого луччого не придумаєш. Повертайся! Скажеш, що ми одбили Дануську і що незабаром з нею приїдемо, а сам забирай ту небогу і вези її додому. Старий рицар зітхнув, бо йому справді жаль було Ягенки і тих замірів, які він плекав у душі. Через деякий час він знову спитав:

—Знаю, що ти хлопець кмітливий і сильний, але чи зможеш охоронити її від якої-небудь кривди або лихої пригоди? Бо в дорозі легко може трапитись і те, і інше,

— Зможу, хоч би довелося й головою наложити! Візьму кількох добрих слуг, яких мені спиховський пан не пожалує, і допроваджу її безпечно хоч би й на край

світу.

Ну, ти на себе занадто не покладайся. Пам"ятай, що на місці, в самих Згожелицях, треба буде не спускати з ока Вільків з Бжозової і Чтана з Рогова... Але що я кажу! Їх треба було не спускати з ока раніш, коли були інші наміри. А тепер уже пропала надія, і буде те, що має бути.

В усякому разі, я оберігатиму панянку й від тамтешніх рицарів, бо ця ж, панова Збиткова небога, ледве зіпає... може й умерти...

Слушно, їй-богу, слушно: ледве зіпає — може й умерти...

— Хай буде, як бог дасть, а тепер, давайте думати тільки про згожелицьку панянку.

—По справедливості, годилося б мені самому, відпровадити її на батьківщину, — сказав Мацько,— Але трудно з цим. Не можу я тепер залишити Збишка з різних поважних причин. Ти бачив, як він скреготав зубами та рвався до старого комтура, щоб зарізати його, як порося? А якби та дівка, як ти кажеш, пустилася духу в дорозі, то не знаю, чи зміг би і я його вгамувати. А коли й мене не буде, то його ніщо не стримає, і вічна ганьба спаде на нього й на весь рід, чого не дай боже, амінь!