Безтурботний

— Ти упевнений?

— Абсолютно. Коли-небудь він ось так само крикне: «До мене, Ґреґоре! Ми їдемо до доктора тебе усипляти». — Харрі роззирнувся, потім підійшов до стелажу, зупинивсь і почав водити пальцем по корінцях книг, починаючи з верхньої полиці.

Халворсен, похмуро дивлячись кудись убік, кивнув:

— І Ґреґор слухняно побіжить, виляючи хвостом. Треба ж, як це у них, у собак, улаштовано.

Харрі припинив своє заняття і злегка всміхнувся:

— Що, Халворсен, мабуть жалкуєш, що встряв?

— Не більше, ніж про все інше.

— Дивися, ти заговорив просто як я.

— А це і є ти. Я цитую твої слова після того, як ми купили кавоварку. Що ти там шукаєш?

— Не знаю, — відгукнувся Харрі, дістаючи з полиці товсту книгу великого формату і розкриваючи її. — Дивися, альбом із фотографіями. Цікаво.

— Ну і що там? Знову мене за ніс водиш?

Харрі вказав на підлогу в себе за спиною, продовжуючи перегортати альбом. Халворсен випростався, подивився в той бік і все зрозумів. Сирі відбитки взуття вели по прямій від дверей до полиць, де стояв зараз Харрі.

Харрі поставив альбом на місце, дістав інший і почав проглядати сторінку за сторінкою.

— Ось воно! — раптово вигукнув він і підніс альбом до самого обличчя. — Точно!

— Щось знайшов?

Харрі розклав альбом на столі перед Халворсеном і вказав на одну з шести фотографій, розклеєних на чорному аркуші. З неї всміхалися жінка і троє дітей, які лежали на пляжі.

— Той самий знімок, що я знайшов у туфлі в Анни, — сказав Харрі. — Тепер понюхай його.

— Навіщо мені нюхати, коли і так усе ясно — скрізь смердить клеєм.

— Правильно. Він уклеїв знімок щойно — злегка потягни і відчуєш, що клей іще не застиг. Ні, ти саму фотографію понюхай.

— О’кей. — Халворсен майже торкнувся носом знімка. — Пахне… хімікатами.