Безтурботний

— Але він, виходить, точно пам’ятає, що доставляв продукти до будинку Албу в четвер п’ять тижнів тому?

— В усякому разі, так він мені сказав.

— Ще до того, як Албу там сам з’явився?

— Він сказав, що часто заходить до будинку сам.

— Виходить, у нього є ключ?

— Харрі, коли ставиш запитання під таким непереконливим приводом, треба і міру знати.

— А яким був привід?

Халворсен зітхнув:

— Губернське опитування.

— Губернське… що?

— …опитування.

— А що це таке?

— Сам не знаю.

Після з’їзду з головної дороги до Ларколлена довелося тарабанитися ще тринадцять кілометрів і чотирнадцять разів повертати.

— Біля червоного будинку за заправкою — праворуч, — вголос згадував Халворсен, повертаючи на гравійну доріжку.

— Ну дуже багато душових килимків, — пробурмотів Харрі через п’ять хвилин, коли Халворсен зупинив машину і вказав на гігантських розмірів рублений будинок, який стояв між деревами. Найдужче він був схожий на хутір-переросток, збудований помилково не на високогірному пасовищі — сетері, — а на березі моря.

— Схоже, людей тут немає, — сказав Халворсен, оглядаючи сусідні будинки. — Самі чайки. До біса чайок. Ймовірно, десь поблизу тут звалище.

— Гм. — Харрі подивився на годинник. — Усе ж таки давай припаркуємося трохи подалі.

Доріжка закінчувалася майданчиком для розвороту. Халворсен вимкнув запалювання; Харрі розкрив свої дверцята й вибрався з машини. Потягуючись, аби розім’яти спину, що отерпла, він прислухався до криків чайок і гуркоту хвиль, що розбивались об берегові скелі.

— Ах-а-ха, — вдихнув повними грудьми Халворсен. — Так, це тобі не столичне повітря. Що сйажеш?